Вперше картини Костянтина Степанюка побачив на його персональній виставці в Олександрійській громаді. Власне, він разом з дружиною Аліною (до речі, також художниця) проживає на території саме цієї сільради. Але говорити, що це місцевий художник, то це велика помилка. Бо картини його окупували виставки у США, Китаї, Німеччині, українських художніх музеях і різноманітних виставках. А два престижних ресторанних комплекси «Айвенго» та «Софія», що у Рівному, також помістили у своє лоно пейзажі пана Костянтина, аби відвідувачі та гурмани могли насолоджуватися не лише фірмовими стравами, але й поглянути у світ зафіксованої, увіковічненої природи, яка навіть зашкарублі душі не може залишити байдужими.
На тому зібранні голів місцевих громад в Олександрії побував і Шпанівський очільник Микола Столярчук. Спочатку придбав одну картину, а потім і познайомився з Костянтином Костянтиновичем і запропонував співпрацю. Сам Микола Анатолійович також закоханий у місцеву природу. Тож підсвідомо розумів, що чимало місць у його громаді так і просяться на полотно, аби їх побачив світ та й увіковічнити мить, яка залишиться навіть після того, коли уже нас не стане.
З того знайомства Столярчука з Степанюком виникла плідна співпраця. Особливо Микола Анатолійович хотів упейзажити місцеву криницю у Хотині, в яку голова вклав усю душу, аби її облаштувати. Свідком того, скільки і хто напився цієї джерельної води був 500-літній ясен. Він скрипів протягом століть і сам живився тою цілющою вологою. І радів відвідинам як літніх, так і малих односельців та їх гостей. Бо хто уже сьорбнув тої живодайної вологи – не забуде ніколи.
Але нічого не вічне. І сердитий вітрюган, який так довго боровся із багатовіковим деревом нарешті дмухнув так, що коріння ясеня не втримало уже дуплистого стовбура. Костянтин Степанюк ще вранці встиг зафіксувати на свій фотоапарат світлину живого ясеня і пізніше це фото стало канвою для полотна. У Костянтина Костянтиновича є кілька картин цього місця. Скажу, зізнавшись, що й сам бував на тому місці неодноразово. Навіть цього літа. Місцеві дітлахи облюбували його, навіть організували тут торгівлю малиною, порічками. Та, мабуть, їх тут більше захоплювала не торгівля, а та надихаюча свята місцина, де б’є джерело із глибини століть.
З того часу, як познайомились Столярчук з Степанюком, з під пензля художника народилося більше трьох десятків картин місцевих визначних краєвидів. Саме Микола Анатолійович і запропонував автору цих рядків написати про майстра пейзажу К. К. Степанюка.
… З Костянтином Костянтиновичем їдемо від Сарненської траси до його Сергіївки по далеко від ідеальних, а іноді й польових дорогах. Зате пейзажі тут поруч, до них не встигаємо приглянутись. Це уже можна було зробити, зупинившись, у дворі Степанюків. Стара батьківська хата, де в основному майстерня художників Степанюків. Два собаки по різні сторони двору спочатку насторожились, а, побачивши господаря, одразу заспокоїлись. Нову цегляну хату пан Костянтин змайстрував сам. До майстрування і малюнку Костя мав талант ще змалку. Однак мама бачила в ньому пілота. І хлопець навіть склав іспит у льотному училищі. Але дома не признався, що уже курсант училища. А навпаки поринув у улюблене малювання. Мама, дізнавшись про обман, з розумінням поставилась до захоплення сина: випробувала його характер – якщо це справді твоє, то не відмовишся від улюбленої справи.
Хлопець вступив у Дубенське училище вчитися на різьбяра. Різьба на другому місці після малювання. Потім була армія. Про неї згадує не з великою приємністю. Показавши, що вміє малювати, одразу ж нарвався на прохання намалювати портрети для багатьох. А «дідівщина» тоді ще панувала в армії, тож відмовити було не реально. Потім після армії була робота в художній майстерні «Візерунок». Часто це були справді авторські роботи, а кошти йшли в спільну скарбницю. Але саме тут зустрів свою долю – Аліну. Вона також художник. Однак спеціалізація дещо інша. Аліна Набіулівна любить малювати квіти, клерикальну тематику.
…Господиня налила нам по чашці кави, а ми з господарем затишної оселі у його майстерні ведемо бесіду про творчість. До нас по черзі підійшли дві кішки. Уля лише оглянула і оцінила хто прийшов, а Тося (її мама) одразу ж примостилася у господаря на колінах. Отримавши від нього релакс ласки, скористалася можливістю поніжитися і на колінах у гостя. Далі примостилась на кріслі поруч зі мною, не пропустила можливості передні лапки і голову вкласти на мою правицю.
У цій ідилії добре бесідувати. Костянтин Костянтинович не заперечує, що його улюблене – пейзажі. Для того, аби підкріпити талант знан-нями, художник навчався ще у Харківськоиу художньому інституті технології кольору. Про кольористику пан Костянтин може розповідати багато. Адже кольори лікують. Тож художник насичує сюжети картин динамічними фарбами.
– Я люблю динаміку у своїх творах. Рух вітру, похитування дерев, політ листя.
Дивлюсь на його картини і перед очима закрутилась земля: весна, літо, осінь, зима. Частує буйством різнозела весняна пора, мандруєш пахощами красеня літа, проникаєшся відплаканою туманами осінню, де ще за останні листочки зачепилось трішки тепла і переходиш спочатку у голу й босу зиму, а потім виструнчуєшся у срібнину в яскравих променях сонця. Фантазії немає меж, коли вдивляєшся у гаму пейзажів Костянтина Степанюка. Здається, на полотні оживає вічність. Все змінюється, а зафіксоване пензлем пана Костянтина повертає до того, що уже не зміниться. Однак дає по краплинці сили та консервативно-денамічна краса від якої тепліють очі, ніжніше б’ється серце, струменіє любов’ю до матінки-природи. Степанюки не просто так поселились на цьому місці. І тут вирішальні не лише батьківські корені. За якихось 300 метрів ліс, а там бурлить життям Горинь. Оця природна цнота й надихає художників на нову творчість. Чимало його творів стали донатами для ЗСУ, за що має грамоти і подяки від влади і військовиків.
Костянтин Костянтинович веде активний спосіб життя. Він викладає предмет малювання у двох навчальних закладах Олександрійської громади. І прийде час – не один скаже: «Я вчився у самого Степанюка – всесвітньо відомого художника». Він возиться з хлопчаками, які люблять футбол у Пластовій школі.
Надходить його улюблена пора, коли йому доведеться облачитися у костюм Святого Миколая. Синь його добрих очей та не дуже ще сива невелика борода стане для дітлахів тим образом, якому можна довірити найпотаємніші бажання. Резиденція Святого Миколая у Волошках уже чекає його. Тож і Миколаю треба готуватись, аби діти знову поринули у казку в нинішньому такому жорстокому світі. Але ж у творчій натурі не буває відпусток і канікул. І якщо очі щось уздріли, а мозок уже почав працювати над малюнком, то хіба не змусиш себе взятися за пензель. І нічого, що уже більше 5 тисяч робіт прикрашають виставки, музеї, ресторани, приватні садиби, майстерні. Потенціал ще є, ще криниця бринить чистотою вічних формул.