Це уже третій за ліком подібний захід, який організовується в області для військових, ветеранів та громадськості. Цього разу «Рівненська єдність-2026» зібрала 26 громад Рівненського району у Шпанові і головна мета – згуртувати владу, громадські організації, громади, вшанувати ветеранів, подбати про них, а також створити атмосферу дружелюбності і свята, подати якісь ідеї, аби впевнено дивитися у завтрашній день. А ще кожна громада привезла з собою те, що має своєрідне і чим пишається. І, звісно, розмаїття смаколиків та напоїв. Саме за них вторговують деякі кошти, які спрямовують на ЗСУ. Одразу ж зауважу, що цього разу зібрано понад 370 тисяч гривень для наших воїнів.
Стадіон Шпанівської громади з траси, а тим більше з висоти польоту дрона нагадував великий табір землян, які зібрались воєдино, аби здійснити щось важливе. Різнобарвні кольори шатер, символи громад, чималенька сцена, дитяча зона, спортивні майданчики. І торговельні та виставкові локації: чим багатий рівненський край.
Традиційно розпочали виконанням гімну України та хвилиною мовчання за загиблими у цій виснажливій війні. На сцену для початку заходу запрошують офіційних осіб: заступницю голови ОВА Людмилу Шатковську, голову військової адміністрації Рівненського району Юрія Колоса, господаря заходу – сільського голову Шпанівської громади Миколу Столярчука.
Підняти прапор доручають Назарію Столярчуку, який нещодавно повернувся з полону у рідну громаду.
– Ці заходи демонструють, що саме у вірі, в об’єднані, у молитвах, небайдужості тримає нас українців разом на цій землі, – сказала Людмила Шатковська. – Щирі слова вдячності присутнім тут воїнам, які показала свій незламний характер, силу духу. «Рівненська єдність» – це для вас ветерани, і про вас. Ви є носієм безцінного досвіду, взірцем для нашої молоді. «Рівненська єдність» – це і про єдність наших громад, яких сьогодні 26 у нашому районі. Це самодостатні, потужні громади, які проходять війну і дбають про своїх людей, – зауважив Юрій Колос.
А Микола Столярчук наголосив у своїй промові про важливість ветеранської політики, щоб захисники відчули свою потрібність у житті громади, сім’ї. Він побажав усім присутнім позитивних емоцій і відчуття свята.
На сцену запрошують командира новосформованої 445 бригади безпілотних систем Ігоря Однопольського, якому вручили сертифікати на два автомобілі «пікап», які послужать на обороноздатність країни.
– Наша бригада молода, – каже пан Ігор, – але знаю, що з такою підтримкою, яку надає Рівненська область ми разом точно пройдемо цей бойовий шлях і здобудем довгоочікуваний мир.
А потім відбулася ще одна символічна подія. В центрі стадіону спорудили «Дерево надії». І представники усіх громад наряжали його медальками з щирими побажаннями. А дівчата стрічками прив’язали дерево до землі і таким чином оживили його вірою та надією.
А тим часом футбольне поле завирувало. Господині закликали посмакувати приготовлені ними страви. В Олександрійській громаді дуже вдався куліш. Тож всі, хто проголодався, подалися до олександрійських господинь. Очільник цієї громади Олександр Гуц привіз не лише команду, але усе сімейство. Каже, що внукам треба звикати до таких заходів, прийматися патріотичним духом.
Поруч альтанка господарів заходу – Шпанівської громади. Їхнє завдання того дня волонтерити, все робити, аби гостям було зручно, цікаво і корисно.
Неподалік корчани. Вони привезли до спільного столу заходу «монашинські сири», смаколики від Наталії Кутишенко, медовий асортимент від Ігоря Михальського.
А корнинчан уже традиційно представляли своєю неповторною випічкою мама і дочка Любов Касянчук і Наталія Гуменюк
Долучилась до «Рівненської єдності» і Городоцька громада. На їхній локації також частували домашньою випічкою, запашним хлібом. Про його виготовлення розповіла Тетяна Васєчко.
Громада запропонувала два благодійні лоти: імбирний пряник Оксани Матвійчук та лялька-мотанка авторської роботи майстрині Тетяни Зайчук. Вдалося також зібрати 22 тисячі гривень на підтримку ЗСУ.
«Рівненська єдність» подарувала від Великоомелянської сільради ярмаркування, щедрість і добрий настрій. Результат спільної дії 35650 гривень для ЗСУ. Очільниця цієї громади Алла Карпюк разом з керівником Шпанівської громади Миколою Столярчуком викупили лот національного прапора з підписом Президента України Володимира Зеленського за 35 тисяч гривень.
Бабинська і Гощанська громади крім традиційної хлібосольності запропонували також безсмертні народні традиції. Жінки з Бабина демонстрували майстер-клас з одягання української хустки на чотири кути. А гошанка Тетяна Скрябіна свої вишивки одягу.
Розмовляємо з двома ветеранами з Олександрійської громади Андрієм Грицайчуком та Олександром Ружицьким. Зараз вони проходять реабілітацію. Олександр паралельно навчається на відділенні психології, хоче стати психологом. Уже на третьому курсі в НУВГП. Андрій з 1 вересня йде на курси водіння автомобілем. Заявляють:
– Хочемо бути незалежними ні від кого, не бути баластом для суспільства.
Святковим дійством дуже задоволені, побачили своїх побратимів, знайомих ветеранів. І це дуже круто. А ще ці вчорашні вояки дуже люблять спорт. Тож і тут не будуть пасти задніх.
Тим часом на сцені розповідають фахівці і ветерани про свій досвід роботи з вчорашніми бійцями. Ось що з приводу цього каже ветеран Андрій:
– Тут лише починаємо розбиратися у ветеранський політиці. Насамперед хто такий ветеран. Розбиратися в термінології. Чи можна, наприклад, його назвати ампутант.
Він висловив свою думку з того приводу, що суспільство виокремлює ветеранів у окрему кагорту. Але ветерани – це не якісь окремі люди.
І хоч кажуть, що ветерани нічим не відрізняються від інших людей, але війна зробила на них гіркий відбиток. Бачу одного з них здалеку, бо він без правиці. Знайомимося: Ромас Іван. Позивний «Кабан». Але Іван розшифровує своє прізвище Ромас – розумної мами син. Ветеран приїхав сюди разом з дружиною Катериною та сином Євгеном з Мізоцької громади. Зараз на реабілітації. Поки ще не визначився з майбутньою професією. Був електриком, поліцейським. Але, каже, що без однієї руки ці професії уже не підходять. Призвичаюється працювати однією лівицею. Та дружина каже, що Іван і їсти сам може приготувати, і по господарству справляється. На світ дивиться позитивно. Знає що декому з побратимів ще важче. Як ось одному з воїнів Сергієві, з яким лікувались у госпіталі. Нині ветеран без двох ніг. Та також не опускає рук. Загартовані у боях, справжні чоловіки не падають духом.
Знайомств і зустрічей було того дня достатньо, аби отримати позитивні емоції і ще раз переконатися наскільки цікаві і потужні у нас люди. З якими і у вогонь, і у воду. І у бій, і у розвідку. Які слідують правилу: «Ніколи не здавайтесь». Приємно було зустріти голову пасічницької організації області Андрія Тимощука. Його продукція користується завжди попитом. А ось ще один мій давній знайомий і герой не одного мого допису Микола Нечипорович Данильчук з села Кам’янка. У листопаді йому уже буде 80 літ. Але він законодавець нового бджолярства. Його бджолина хатка вилікувала не одного хворого. А продукція бджолярства отримала нове спрямування. Та й медовуха така, що не відірвати за вуха. Тож біля пана Миколи крутиться люд. Свого часу він був рекордсменом по кількості обрання сільським головою у селі. А нині, каже, прийшов, щоб порадувати своєю продукцією ветеранів, всіх охочих, які поважають пасічницьку працю. Поруч з Миколою Данильчуком й інші члени Березнівської громади. Керівники пластунського руху Леся Токарська, Оксана Савчук та ще одна пані Оксана.
А також майстер з виготовлення унікальних виробів – різб’ярства з коріння дерев Микола Журавель. Про нього ми напишемо окремий матеріал.
Зачепились випадково розмовою з двома чоловіками. Один з них Олександр Андруник, мешканець Солідара, який переселився у Головинську громаду. Чоловік розповідає що у 1951 році Сталін виселив його батьків з кордону Львівщини на Донеччину. Там проживали до 2022 року. Олександр був поранений під час одного з обстрілів ворога. Довге лікування у Краматорську, на Львівщині. У 59 років, як каже сам, який з мене вояка. Але допомагав нашим бійцям ремонтувати техніку. Потрапив на Рівненщину і нині очолює організацію «Базальтівські павучки». З нового року уже сплели 600 метрів сіток. А поруч з ним – Сергій Мельник – волонтер, позивний «Санта». Свого часу я дружив з його батьком Василем Андрійовичем, підприємцем, який виготовляв пам’ятники. Після смерті батька його справу продовжили сини. Сергій Васильович привозить до військових частин все необхідне воїнам. Ось і зараз доремонтовують автомобіль і їдуть до лінії фронту.
Зустрів я того дня ще одного ветерана. Не війни, але не менш жахливого результату людської бездумності ветерана-ліквідатора аварії на ЧАЕС. Пан Василь з жалем розповідає, що уже залишилось зовсім обмаль його побратимів. Пенсія у чоловіка 5 тисяч гривень. Він каже:
– Закон приймали ті, хто ходив по паркетах. А ті, хто отримав променеві хвороби так і не були оцінені державою.
І коли уже дійство підходило до завершення знайомлюсь ще з одним чоловіком. Відрекомендувався:
– Анатолій Васильович Столярчук. Дякую вам за матеріал про мого сина Назара.
Одразу ж збагнув, що мова про Назарія Столярчука – військовополоненого. Справді, не так давно у «Рідному краї» був матеріал про зустріч Героя у селі Хотин. Звісно, що цікавлюсь як зараз син почувається.
– Пройшов реабілітацію. Зараз у відпустці. Нарешті потроху розповідає про те, як потрапив у полон. Практично повернувся з того світу. Був бій. Одна з гранат не розірвалась поруч. Але одразу орки кинули другу. Її осколки прошили руки і ноги. Один з них зупинився під оком. Але зуби вилетіли. Зараз якраз ними і займається. Поруч ще одному бійцю відірвало ногу. Назар почав йому допомагати. Але тут затравили наших газом. Так і опинився у полоні. Потрапив до кадирівців. Що добре – не знущались фізично. Було що возили до самого Кадирова.
Переманювали на свою сторону. Брехали, що уже Львів зданий нашими військами. Але пощастило, що один з них – капітан дав телефон і Назарові вдалося подзвонити до брата і сказати що живий.
Анатолій Васильович розповів трохи про свою родину, про ангельську опіку його сім’ї:
– Я пишаюся обома своїми синами. Микола – сільський голова. Нині керувати громадою також дуже непросто. Велика відповідальність. І фронту треба допомагати, і на місці чимало працювати.
То був день великих журналістських удач – зустрічей. А ще скільки подібних історій було поруч. Воєдино зібрались люди, українці, на долю яких випали неймовірні випробування. І тільки те, що незважаючи на внутрішні і зовнішні міжусобиці, незгоди, суперечки, більшість тримає Україну своєю працею, своїми подвигами на фронті, єдністю сили і духу. І саме ця єдність вселяє надію, що ми таки переможемо у цій війні.