У Гощі перед селищною радою встановлюють пам’ятник «Дерево надії». На цю символічну споруду збирали кошти на різних заходах, жертвували благодійники. Значну суму офірував і підприємець Микола Лівшук. Чому він – рівнянин долучився до цієї святої справи? Це лише одне з запитань до пана Миколи, бо він благодійник і у багатьох інших справах, а ще успішний бізнесмен, де на його підприємстві висока зарплата, дружна виробнича сім’я, з якої якщо йдуть, то хіба що на фронт. Тож і інші питання до Миколи Лівшука також будуть важливими, аби показати людину, яка живе за основним правилом українця-патріота: «Або ти на фронті, або ти для фронту».
– Тож, Миколо Михайловичу, чому ви серед тих, хто вніс «левову пайку» у «Дерево надії»?
– Корені мої з Русивля і по батьковій, і по маминій лініях. Як почав цікавитись родоводом, то багато моїх родичів брали участь у визвольній боротьбі. Декого і у Сибір запроторили. З молоком матері десь на генетичному рівні і народилось українство. Вважаю, що десь свого часу ми програли в інформаційній сфері, тож маємо результат що одні за Україну, а інші байдужі. Я приїхав у Гощу на свято громади і лише там дізнався, що збирають кошти на «Дерево надії». Не міг залишитися байдужим.
– Скажіть, що для вас Незалежність? Судячи по вашому підприємству у вас в єстві незалежність. Дивлячись через вікно, у вас працює гасло: «Працюємо на енергії сонця». І це також свого роду незалежність.
– Це все економіка. І у ній також добре бути менш від когось залежним. Незалежність – дуже глобальне питання. Це визначення життя у тактичному і стратегічному поняттях. Мати змогу не під чиюсь вказівку і диктовку жити не своїм життям, а визначати свій шлях, своє майбутнє. Незалежність – це свобода. Але до незалежності треба мати мудрість і розум.
– Уже 35 років як Україна незалежна. Як ви зустріли той 1991-й рік?
– Чесно кажучи, не дуже запам’яталося. Пригадую лише розповіді діда Володимира Гаврилюка, який казав, що ось ми нарешті незалежні. Дідусь був відомий як вмілий столяр. Він тоді сказав сокровенну фразу: «Поки кров’ю земля не нап’ється – це не Незалежність». Я це зрозумів лише у 2014 році, а потім підтвердилося у 2022-му.
Для мене молодого розвал Союзу – треш, як виживати. А вже усвідомив як робити власну історію, коли прийшов перший майдан, – 2004-го року, 2014-го – другий. Тоді пройшло моє дорослішання і свідомість.
– Ваш бізнес коли почав працювати?
– У 1991-му я прийшов з армії, коли почалися процеси незалежності. Спочатку спробував трохи працювати столяром, що передалось мені від діда. Але процеси інфляції, безгрошів’я змусило працювати в іншому напрямку, що дало б можливість виживати. Десь з 1992-го я спрямував себе у бізнесі. Це були різні напрямки, які перетікали з одного в другий. Декілька напрямків одночасно, деякі з них довелось продати.
– Цей бізнес з виготовлення пакувальних матеріалів ви розпочали у 2007-му році тому, що цього потребував ринок? Якось з вами ми уже вели розмову на цю тему, що при Союзі були не погані товари, але вони дуже програвали в упаковці, етикетці, у формі привабливості подачі.
– Я би так не сказав, що цей бізнес був причиною саме цього напрямку. Він просто почав бути допомогою у ще одному з моїх бізнесів. А потім уже в процесі прийшло розуміння на чому зробити акцент. Пакування важливе для першого сприйняття товару. Весь світ купує якісні товари, однак звісно свою роль відіграє те, що спочатку бачиш. Бо й зустрічають по одягу.
Пакування потрібне для того, аби захистити продукт, особливо харчовий. В Радянському Союзі через дефіцит з’їдалося все. Багато чого, виконувалось вручну, так званий екстенсивний розвиток. І тому пакуванням ніхто собі голову подібним не забивав.
Тобто, людство рухається вперед і техніка має виконувати операції за людей, для того, щоб більше часу було для своїх сімей, відпочинку, а не гарування фізично. Все змінюється. Ось я якось у Ютубі побачив фільм як Рівне змінювалось за ці три десятиліття. Попри війну держава стає міцнішою, красивішою, розвиненішою. Можливо через це і війна у нас, аби відірватись від «совка» і йти до цивілізації. Є, звісно, чимало негативу. Але є і багато позитивних змін. Ми стали жити краще. Ми не стали жити так, як би нам хотілось, але так ніколи не буде. Завжди прагнемо кращого. Хороші спеціалісти і в Україні мають змогу заробляти достойно.
– Пригадую як ви проводили разом з місцевою владою і вчителями та учнями шкіл профорієнтаційну роботу і говорили про те, що можна і на місці працювати і мати гідну зарплату, не меншу, ніж у Польщі.
– Інколи ми себе їмо, бо хочемо більше, ніж потрібно. А чи потрібно? Я оптиміст і наші люди заслужили на достойне життя. Дай лише війну закінчити. А підліткам треба пояснювати, що в Україні не все так погано. І заробляти можна не менше, ніж в Європі.
– Я прочитав думку одного аналітика, який стверджує що європейці не поспішають закінчувати війну, бо вони отримали дешеву робочу силу, в особах українців без особливих затрат на підготовку, виховання у дитсадках, навчання у школах.
– В чомусь я згідний і Європа де в чому виграла. У людей наших високий рівень айкю, вони працьовиті. Але не від Європи залежить завершення війни. Питання в тому, що загнаний щур у куток здатний на небезпечні дії. І тому це розтягнуто у часі.
– Пане Миколо, ви активно сам і ваш колектив багато допомагаєте ЗСУ, плідно волонтерите. Близько 20-ти разів самі возили необхідне для військових.
– Що мені найбільше подобається у гаслі сучасної влади: «або ти на фронті, або ти для фронту». Раз я не на фронті, то я все можливе роблю для фронту. Іншого у сучасних реаліях сьогодення не може бути. Політика нашого колективу саме така. На щастя, таких людей в Україні багато. Волонтерство потрібне, але у різний період – це різна діяльність. Якщо на початках війни потрібно було дуже багато: і ліки, і одяг, і бронежилети, то зараз це уже інша допомога, бо держава чимало з цього забезпечила. Загалом же за час війни з колективу, від мене особисто десь близько 30 мільйонів гривень пожертвувань для ЗСУ. Крім того від нашого невеличкого штату з 65 чоловік, 15 осіб на фронті. Дехто уже повернувся, відслуживши.
– Вони працюють знову у вас?
– Так. Від мене ніхто не йде, у нас немає тих, хто йде з колективу і не буде. У нас акцент на цьому.
– За цим приховуються висока заробітна плата, нормальні стосунки у колективі і соціальний захист?
– Так. Ніхто не їхав у Польщу. З Польщі до мене – так.і це нескладно зробити. До потенціалу потрібне розуміння, що важливо для працівників. Вони прийшли заробляти, а не на роботу. Тому власнику треба створити всі умови, щоб вони заробляли. І напевно, часом треба собі у чомусь відмовити – забаганках-цяцянках.
– Що для вас Гоща?
– Гоща це мій рідний край, куди входить і мій Русивель. Я завжди цікавлюсь, що робиться у громаді. Зателефонував якось один боєць і розповів про День громади. А потім запросив ще й селищний голова Микола Панчук. І там я побачив що йде збір на «Дерево надії». Тож долучився і я. Адже надія це важливо і пам’ять також.
– Що би ви побажали своїм землякам напередодні Дня Незалежності?
– Стійкості. Ще мусимо постояти. І треба допомагати тим, хто на фронті. Інакше про незалежність говорити важко.