Ця історія не може не хвилювати. Але особлива для сприйняття може бути для тих, чиї рідні пропали безвісти. Мабуть, в кожного з нас є такі знайомі, які не знають чи живі їхні близькі, пішли на фронт, а отримали про них таке незрозуміле, тривожне і двояке повідомлення: «Пропав безвісти».
Цю історію описала Оксана Іванишин про бійця Володимира Гудіна (позивний «Тихон») у матеріалі «Мене не бачили ні наші, ні русня». 46 днів він блукав по окопах, після того, як залишився один, коли загинули його побратими. Декого він не бачив мертвими, бо пішли шукати воду і не повернулись. Без їжі, без води, при мінусовій температурі Володимир навіть не знав, де наші, а де чужинці. Пив рідину з калюжі, їв сніг, а коли вже вмирав від спраги, то й власну сечу. 46 днів і ночей чоловік боровся за життя. Пощастило, що в окопах знайшов спочатку 6, а потім 9 банок тушонки, їжу з яких розтягнув на весь період. Ще раз пощастило, коли знайшов медичну сумку, де й був препарат, який не дав отримати зараження після того, як нарвався на обстріл і позбувся пальця на правій руці, а також отримав осколкові поранення в ногу. Пізніше частину ступні йому таки ампутували, бо далося взнаки обмороження. Уявіть собі сам він залишився на воєнній території, де були гори трупів, окопи, ями від вибухів, мінні загорожі 30 жовтня. І лише 23 грудня почув таке довгожданне: «Виходь, тут свої». Родом він з Херсона і був під окупацією, але пішов на фронт, бо на власні очі побачив хто такі рашисти. Втратив 15 кілограмів ваги, частину ноги, пальця, але не здався. Найбільше думав про маму. І, мабуть, мамина молитва, постійна думка про сина побудувала той енергетичний місток, який дав чоловікові надію на життя.
Я постійно думаю про тих хлопців, яких знаю і які ппропали «без вісті». Якою ж то була би радість якби почути оце щасливе і рятівне «Знайшовся».
Не втрачаймо віри і надії, друзі!
Молімося і шлім таким нашим близьким свою позитивну обнадійливу енергетику. І дасть Бог вони таки повернуться.