Відлунали великодні дзвони у церквах Великожитинського старостату Шпанівської громади. Серед нових церков є й колишні храми. У Великому Житині збереглась обитель Архістратига Михайла, побудована ще у 1767 році. А у Малому Житині є церква Святої мучениці Параскеви, збудована у 1783 році коштом пані Теофіли Ратомської. Можна порахувати скільки літ уже лунають великодні дзвони з того часу. Але про історію цих церков та інші історичні дати можна почитати у цьому номері, записано з уст вчительки Великожитинського ліцею Валентини Овчарук.
А ми ж поринаємо у сучасну історію старостинського округу, гідом якої є місцевий староста Сергій Васильович Супрунюк. За фахом він економіст, працював у різних сферах. А погодився йти старостою на Великожитинський округ, бо каже, що робота цікава, особливо якщо вдається щось зробити для людей. З часу створення Шпанівської громади тут не було старости, але людина з такою посадою потрібна була, бо до центральної садиби сільради не так уже й близько. А проблем у селах завжди вистачає.
– І найбільша нині проблема, що не вистачає чоловіків у селах, – каже староста. – Можна було б робити більше, але не вистачає для цього рук.
І справді, майже на всіх об’єктах, де ми побували того дня, за винятком одного, працюють в основному жінки.
Кабінет старости у тому ж приміщенні, де знаходяться і бібліотека, і ЦНАП, і відділ соціального захисту населення. Провідний спеціаліст відділу Катерина Марчук розповідає про те, з якими питаннями йдуть до них. Це питання субсидій, різноманітних пільг, земельних відносин. Добре, що поруч є філія ЦНАПу і решту питань можна вирішити тут.
Їдемо з Сергієм Супрунюком селом. Акуратне, чисте. Обабіч добротні будинки. А он видніється новий квартал, де за одним проектом зведені сучасні котеджі. Великий Житин якихось 8 км від Рівного. Тож, як і Бармаки, тут активне будівництво і заселення тими, хто хоче жити біля міста у комфортних умовах, але на часточці землі.
Проїжджаємо через два місточки. До одного з них «доїхало» «Велике будівництво», завдяки якому появилась у селі нова асфальтівка, але війна перешкодила зробити тротуари і частину дороги до моста.
Наш перший об’єкт – Великожитинський ліцей. Тут, як і по всій Україні, з острахом чекають реформування профільної школи, яка забере старшокласників з ліцею, який буде понижений до статусу гімназії.
У ліцеї є свій музей, поновлені стенди про героїв російсько-української війни. Неподалік закладу створено сховище на випадок повітряної тривоги. Атмосфера в ліцеї дружелюбно-ділова. Відчув це на собі, коли спілкувалися з педагогами. А враховуючи те, що електронні носії працюють оперативніше, ліцей на своїй сторінці повідав, що у них побував кореспондент Андрій Іванович Бабінець і вони очікують статтю.
Ще один заклад, якому місцева влада приділяє велику увагу – дитячий садок «Колосок». Деякий час дитсадок не працював. Нині тут виховуються 4 групи діток, 85 малят. Мають свій філіал у Бармаках. Для батьків дуже добре, що є дошкільний заклад, бо багато з них працюють в обласному центрі. У садку ще відчувається великодня атмосфера. Проведена тематична розвага, де дітки смакували пасочками, провели святкову фотосесію. Про це розповіла нам завідуюча Олена Кондратюк (на фото).
Та не лише велика увага підростковому поколінню. Шпанівська сільрада дбає і про здоров’я літніх людей.
– Влада громади підтримує фінансово місцеві ФАПи, у нас їх два, робимо реконструкцію під амбулаторію, щоб підняти медичне обслуговування на вищий рівень, – розповідає староста Сергій Супрунюк.
Побували ми зі старостою і на кладовищі, де серед інших поховані батьки Леоніда Макаровича Кравчука. Пам’ятники їм скромні. Свого часу я побував у Хоружівці, де похоронені батьки Віктора Ющенка. Там справжній меморіал.
На Великожитинському кладовищі ми були якраз на Навський великдень. Чимало людей прибирали біля гробків. Одна з них пані Емілія, якій уже за 80. Там похоронені її далекі родичі, але має за обов’язок віддати їм шану.
Варто зауважити, що в окрузі створено належний мікроклімат для бізнесу. Найбільше бюджетоутворююче сільгосппідприємство ТОВ «Акріс Агро Груп», яке орендує тут землі. На них зараз веснують. Є і фермерські господарства, які за словами старости завжди готові відгукнутися коли потрібна продукція на фронт чи на Схід України. А ось у Великому Житині працює ПП «Галафрут». Один з найбільших в Україні виробників смакоароматичних наповнювачів для харчової промисловості.
З заступником директора Сергієм Лойчуком передягаємось у відповідну санітарну форму і йдемо у цех підприємства.
– Працюємо ми уже з 2008-го року. Займаємось ми виготовленням топінгів, сиропів, фруктових чаїв та кондитерських наповнювачів для тортів, тістечок, булочок, морозива різних смаків, – знайомить з виробництвом Сергій Іванович (на фото).
У цехах кожен зайнятий своєю роботою (на фото). Варто підкреслити, що на підприємстві працює 60 осіб. Що у сільській місцевості – це солідний чинник зайнятості населення. Більшість працівників місцевих жителів. Підприємство постійно модернізовують. І на порядку денному саме забезпечення альтернативною електроенергією. Це дуже важливо, бо коли відключається електроенергія, то це негативно впливає на виготовлення продукції, яка якраз у процесі.
Познайомив мене староста і з людиною, яка є у Малому Житині неформальним лідером. Це Тамара Шахрайчук (на фото вгорі зі старостою Сергієм Супрунюком). Вона депутат Шпанівської сільської ради і завідуюча Маложитинським навчальним закладом. Тут навчаються діти 1-4 класів. Проблема та ж, що і скрізь – дітей зовсім обмаль.
– Дуже багато виїхало сімей з дітьми, – констатує факт пані Тамара.
Але кожен клас дихає картинками, малюнками, кольорами, розмаїтою гамою. Розмалювали їх, до речі, колишні учні школи (на фото унизу ліворуч).
– Так вимагає Нова українська школа, – каже педагог. – Але ми були готові до неї ще раніше, як вона була запроваджена. Вона передбачає надавати навчання у формі гри. Однак ми граємось недовго, бо дітей треба розвивати, навчати насамперед різноманітними знаннями. Є у нас різні гуртки: гри на бандурі, хореографії, малювання. Діти постійно зайняті. І ми вчимо дітей бути впевненими у собі.
Кожен клас має свою історію. І тягнеться вона з 1941 року. Саме у цьому році розпочалося тут навчання. Про це свідчать цифри під дахом школи.
Школа має гарний двір. Поруч садок, де кожного року випускний клас садить ту кількість дерев, скільки є учнів. Тамара Анатоліївна зауважує, що залишила з старого садка лише дві яблуні, сортів, яких зараз практично немає. Як пам’ять про сув’язь поколінь.
Та поруч зі школою залишився так званий панський маєток. Будівля схожа на великий хлів. Але є нащадки того власника, які нині живуть у Аргентині. Готові продати той «маєток», але хочуть таку суму як за американськими мірками. Подібну проблему власності можна побачити у багатьох селах і навіть містах. І юридичного рішення, на жаль, в Україні немає.
Правда, ця будівля має одну родзинку. Кажуть, від цієї колишньої конюшні йде підземний хід аж до кладовища. Де є склеп 1897 року.
Обговорюємо з Тамарою Анатоліївною і її депутатську діяльність.
– Що робите як депутат?
– Чимало поточних питань . Однак є у нас ставок, який заріс дикоросами. А хотілося б зробити тут зону відпочинку. Ставок замулений. А там є джерела, які б дали хорошу прісну воду. Що вдалося? Зроблена дорога до старовинної церкви і кладовища. Обгороджено кладовище. Там була найгірша дорога у селі. Ми дуже хотіли ту дорогу. Нам сказали, що треба до обіду зібрати 600 підписів. І ми їх швидко зібрали, – продовжує розповідь Тамара Шахрайчук.
Вона констатує той факт: добре що в окрузі є староста, з яким легше вирішувати питання.
– Найбільше бажання, щоб діти залишилися в Україні, щоб повернулися в село. Європу треба робити в себе, а не десь. Ми маємо можливість стати найкращими у Європі, – завершує нашу зустріч педагог, депутат, сільська активістка і просто українка-патріотка.