Те 13 жовтня 2026-го залишиться в історії рівнян як трагічний день. Ворожий БПЛа влучив у інститут культури, розгромивши приміщення, поранивши людей. Звісно що ця трагічна новина зачепила свідомість багатьох людей. А особливо тих, хто хоч якось причетний до цього закладу. Як ось сусідка, яка сиділа поруч зі мною в автобусі. Вона розглядала у телефоні результат того розбою кацабських потвор. Мимо волі зав’язалась розмова. Ще молода жінка віком десь до сорока літ промовила фразу, яку можна з успіхом поставити у заголовок цієї публікації: «Скрипка на згарищі».
– Я свого часу навчалася у РДГУ, якраз у тому приміщенні, де потрапив безпілотник. Скільки приємних спогадів навіює ця культурно-мистецька обитель. Скільки культурних цінностей ми там осягнули. Скільки концертів, репетицій, зустрічей з митцями там відбулося. І хоч минуло 16 років, як я там навчалась і не працюю у галузі культури, але спогади наймиліші. Навчались ми разом з Танею, до якої їду в гості. І вона також змінила професію, ми все ж часто згадуємо нашу альма матер. Тут і у мене, і в подруги було перше кохання. На жаль, в обох не закінчилось щасливо, бо занадто тоді були вимогливими до хлопців та й думали про кар’єру. Нині це виглядає так непотрібним. Більше ні мені, ні Тетяні не трапились серйозні стосунки, сім’ї ми так і не створили, – захотілось жінці розповісти свою сповідь. Іноді так буває, що незнайомій людині можна розповісти сокровенне, а ніж тій, яка багато про тебе знає і їй не хочеться довіритись. Бо може розпатякати всім кому попало, або в глибині свідомості ще й позлорадствувати.
– Нині уже шансів створити сім’ю дуже мало, бо чимало однолітків загинуло на фронті або ж одружені. А так хочеться народити дитинку! – продовжила сповідь молодиця.
Ця війна породила стільки трагедій. І не лише у родинах, де жінки похоронили своїх лад, а діти залишились без батьків. Але й не створених сімей в Україні. Скільки красунь дородних виїхало за кордон у пошуках не тільки заробітку, втечі від війни, але й у пошуку свого щастя.
Скосивши очі, побачив модну, здорову жінку, про яких кажуть «кров з молоком», але з засмученими очима.
Телефонні дзвінки від подружки Тані перервали нашу довірливу розмову. Очі моєї сусідки повеселіли. Вона зібрала речі, подарунки і попрощавшись, рушила до виходу. А мені захотілось услід послати молитву цій миловидниці, щоб збулися її мрії жіночого щастя.
Тарас ПОКУТЯНСЬКИЙ.
