Сапожин і сапожинці або ж історія села і його мешканців, які відзначили 875-річчя свого поселення

Географічно-природне розташування

За тектонічними ознаками поверхня, на якій стоїть Сапожин, – це рівнина із крутосхилими долинами. Загалом село Сапожин розташоване на Українському щиті із переважно гранітними відкладеннями.

У фізико-географічному відношені Сапожин знаходиться на межі лісостепової зони Західноукраїнської та зони мішаних лісів Поліської фізико-географічної провінції. Грунти – темно-сірі та сірі лісові, що є характерним для Рівненського грунтового району. Кількість опадів, які випадають за рік – від 600 до 650 мм. Середня температура січня – 5,5, липня +18,5.

Сапожин розташований поблизу автомагістралі Київ-Чоп.

За декілька кілометрів на південь проходить кордон між Рівненською та Хмельницькою областями (колишній радянсько-польський кордон). Сапожин розташований на умовно-адміністративній межі Західної та Східної України.

Відстань від Сапожина до Корця – 24 кілометри, до Рівного – 50 кілометрів.

Старовинні назви території села: Острожівка, Коробівка, Мар’янівка, Лисак.

«На крилах переказів, оповідань та легенд, легко переносимося у всі часи і простори рідної землі»

Олександр Шевчук.

Цього літа у Корецькій громаді відзначили ювілей одного з найдавніших поселень краю – 875-річчя Сапожина. Гарне свято, вшанування літніх людей і активістів села. Традиційне зараз ярмаркування зі смачними стравами і збором коштів для ЗСУ. Однак у сценарії не так уже багато прозвучало про історію села. На прохання старожилів Сапожина і видатних його мешканців ми зібрали воєдино все, що вдалося знайти у друкованому вигляді та у розмовах з представниками цього села.

є

У чому збігаються усі дослідники, то це дата, коли вперше згадується поселення. «Село Сапожин вперше згадується як Сапогинь під 1151 роком у Київському літописі, який є складовою літопису Руського (Іпатіївський список). «Серед міст давньоруської держави зафіксованих у Іпатіївському літописі поруч з Дубен, Заречеськ, Мильськ зустрічаємо й Корчеськ та Сапогинь. Сама згадка пов’язана з подіями княжої міжусобиці та боротьби за Київський стіл.

В 1149 році київський князь Юрій Довгорукий, син Володимира Мономаха переміг свого племінника Ізяслава Мстиславовича. Ізяслав втік до Володимира на Волині, покликав собі на допомогу угорські, польські та чеські війська, рушив до Луцька та Києва. Під Пересопницею натрапив на табір Гліба, сина Юрія. Захопивши обоз і більшу частину Глібової дружини, обложив свого троюрідного брата у Пересопниці. Саме стосовно цієї події і згадується вперше у Київському літописі Сапогинь», – пише у своєму дослідженні, підготовленому до ювілею села старожил Олексій Данилюк.

Цим же джерелом – «Руським літописом» скористався ще один дослідник історії, колишній заступник декана держакадемії, керівник кадрів Рівненської області, виходець з Сапожина Олександр Шевчук. У матеріалі «А за Сапожином Мстислав Ізяслович спати ліг…»: «Так, листаючи інші літописи того періоду, повертаючись до теми міста Сапожина, знаходимо у «Руському літописі» під датою неділя 6 травня 1151 року такі рядки: «У той же час, коли Ізяслович Мстислав вів на поміч отцю своєму угрів, почув Володимир Галицький, що йде Мстислав Ізяславич от короля з підмогою, з уграми, пішов услід за ним. Оскільки Мстислав не знав цього, то він став коло города Сапожин (Сапогинь), а угри стали навколо нього. Тоді ж вислав йому (Мстиславу) і уграм Володимир Андрійович із Дорогобужа багато питва…» «…угри ж п’яні вихвалялися, мовлячи: як він на нас прийде, то ми будемо з ним братися». Мстислав, отож, на ту ніч, розставивши сторожів, сам ліг спати з уграми. А опівночі прибігли до нього сторожі, кажучи: «Іде Володимир». Мстислав став будити угрів, які лежали п’яні, як мертві. І було це перед світом. І вдарив на них Володимир Галицький. Мстислав, сівши на коней, втік у Луцьк з дружиною своєю».

Тут автор зауважує: «Місто стало жертвою князівських розборок та інших військових конфліктів.

Чи не нагадує вам і нинішня ситуація в Україні, коли на тлі визвольної боротьби з російським окупантом і внутрішні чвари, а також незаконне збагачення як на низах, так і особливо тими, хто при владі.

Та повернімося до історії Сапожина у 12-13 століттях, коли на всій Русі прокотилося монголо-татарське нашестя. Варто зауважити, Сапожин знаходиться на великому шляху з Києва на Волинь і на західні землі України.

Дослідження-спогоди від старожилів записи Олександра Шевчука та Олексія Данилюка майже ідентичні. Та звернімось до надрукованого у пресі Олександром Шевчуком: «Найбільшого лиха завдали монголо-татари». В першому наступі поселення не тільки вистояли, але й перемогло. Палаючі колоди, які котилися валом на ворога, наводили жах. Вороже військо було розбите, а золотий стіл та колісниця хана знайшли спокій в криниці».

У селі зафіксували розповідь старожила Івана Андрійчука, який в свою чергу слухав перекази свого дідуся. «Монголо-татар довго не довелось чекати. Зібравшись з силами вони вдалися до кочевих хитрощів. Вивчивши місцевість, зі сторони Липника, де було непрохідне болото, котре тягнулося до тильної сторони городища-фортеці, пустили 6 пар волів і пішли за ними, котрі не тонули. Одна лише пара пройшла, але саме вона й вказала на зрадницьку дорогу». Спустошення Сапожина датується 1242 роком коли хан Батий стер з лиця землі град-укріплення непокірних селян …».

В період середньовіччя, тобто у 14-15 століттях Волинські землі потрапляють під владу феодальної Литви. Головну роль в економіці відіграє торгівля. Через Сапожин проходив шлях на Київ з польських земель. Пролягав він через Луцьк, Дорогобуж, Корець, Возвягель.

У 1341 році князь Люберт надав правнуку Данила Галицького князю Федору Острозькому у володіння острозький уділ з містами Острог, Заслав, Корець з прилеглими територіями. Таким чином князі Острозькі стали першими власниками корецьких земель. У 1380 році ці території переходять у володіння князя Федора Даниловича. У той час селяни і їхнє майно належали феодалам. У 1573 році польський король впровадив необмежену панщину у маєтках. А литовський (1588 рік) остаточно ввів українське селянство до закріпаченного стану. Селяни займались ремісництвом та хліборобською справою. Розвивалось ковальство. Одна з основних вулиць мала назву Ковальська. А ще економіка краю базувалась на торгівлі лісовими товарами (деревиною, попелом, поташем).

Окрім розвитку західної та східної торгівлі у першій половині 17 століття активізувались також торгові відносини у південному і північному напрямках. Через наш край проходив шлях, який зв’язував Молдову з Московською державою. Основними товарами були металеві вироби, кінська збруя і навіть коштовне каміння.

17 століття характеризується боротьбою за національне і соціальне визволення. У липні 1648 року на південно-західній Волині з’являються загони Максима Кривоноса. Наближення війська Хмельницького спричинило селянські антифеодальні виступи на наших землях. Зокрема, у сусідньому Крилові селяни напали на орендатора і розгромили фільварки. Але козацько-селянське повстання не увінчалось успіхом. А у 1686 році – згідно договіру між Росією та Польщею Корець і землі потрапляють під протекторат поляків. Соціально-економічне життя не влаштовувало бідніші верстви населення. Через 100 років після того договору на Правобережній Україні спалахнуло повстання, яке в історії назвали Коліївщина. Воно перекинулося також на Волинь. Відомі виступи селян поблизу села Користь.

Якихось особливих фактів і подій у той час про Сапожин нам не вдалось дізнатись. Очевидь, то був період рутинного життя, де панувала ручна праця і безграмотність сільського населення. І лише після 1793 року, коли відбувся другий поділ Польщі Кореччина була включена до складу Волинського намісництва Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Активізується економічний розвиток краю. Появляються підприємства з виготовлення сукна, цегли, свічок, шкіряних виробів

Уже більше відомостей про історію життя села у 19 та 20 століттях у Корецькому історичному музеї залишився спогад голови Сапожинської сільради М. Скоблюка. Цей спогад не без ідеологічного спрямування, однак факти описані ним відповідають дійсності. Він пише: «У 1919 році польська армія знову прийшла на нашу землю. А в 1920 році поляки встановили границю за містом Корець». Далі він пише про те, що у Сапожині вони розмістили прикордонну заставу. Варто зауважити, що радянсько-польський кордон був зовсім поряд, якихось 4 кілометри.

Далі розповідає Олексій Данилюк: «В урочищі Шитня стояв прикордонний гарнізон. У рівчаку був споруджений тир. Тут хлопчаки знаходили багато гільз. Можна було знайти і польські ґудзики. В центрі села, де була застава стояв польський замок. Тут поляки проводили бали і запрошували на танці українських дівчат. Дід розповідав, що наші хлопці, коли натирали паркет, то підсипали перець. Справа в тому, даруйте, українки ходили без трусів. І коли під час танців піднімалась пилюка, то разом з нею і перець, який обпікав нижню частину дівочого тіла. Тож довго вони не танцювали».

Очевидці розповідають, що сапожинці ходили на заставу працювати здебільшого за харчі. Галина Максимівна Кальчук служила дружині начальника застави за харчі та одяг.

Поляки поводили себе як пани. Навчання у школі було польською мовою.

Далі історію Сапожина будемо писати з розповідей місцевих мешканців. Найбільше інформації ми отримали від Олексія Данилюка.

(Закінчення на 5-й стор.)

Сапожин і сапожинці

(Закінчення. Поч. на 4-й стор.)

– На моє переконання були два поселення: Сапогин і Сапожин. Пер­ше з них стерли з лиця землі монго­ло-татари. Історія передбачає три елементи: дату, подію і назву. Якщо немає одного з елементів, то інфор­мація неповна. Тобто, ми не може­мо стверджувати звідки пішла назва села, від російського «сапог» – це чи­сто співпадіння. Багато населених пунктів з часом притерпіли у назвах трансформацію. Приміром, Корець був Корчеськом. Чому Сапожин мав певну цінність? Думаю тому, що сво­го часу дорога йшла саме через село. На Острог, через Русивель. Відомий факт, що тут колись був пан і його ві­зник возив пошту на Острог. З розпо­віді моєї матері був ще такий факт. У нас жив пан Понінський. У нього було дві дочки. Тож моя мама їх перево­зила через річку човном. У 1918 році хтось приніс звістку про те, що у Пе­тербурзі відбулась революція. Про це уже знав пан, тож втік з села. А селя­ни розбомбили його фільварок. Ще у Сапожині були парки. Зараз це уже третій парк, – розповідає Олексій Ва­сильович (на фото).

– А як будувалась ваша церква, якій уже 120 років?

– Треба зазначити, що наше село завжди поповнювалось новими людьми, бо пани купляли собі най­митів, фактично кріпосних. Але по­тім ці люди у нас залишались. Отож, були різні думки. Тому у порівнянні з іншими селами церкву у нас почали будувати значно пізніше. Будували її з 1900 по 1906 роки. Назвали Свято-Миколаївська. Хто мав коні – возив, хто не мав, то по кілька чоловіків не­сли колодки.

Розмова наша тривала у хаті Людмили Михайлівни Морозюк (на фото). Жінці уже йде 87-й рік. Пере­жила важкі роки Другої світової війни. Все життя – у селі працювала лан­ковою бурячаної ланки, була навіть членом правління колгоспу.

– Народилася я у 1940-му, – розпо­відає Людмила Михайлівна. – у 41-му тато пішов на фронт. Жили ми з ма­мою, бабусею у якійсь будці. Мама каже: «Зерно на борошно пускати не будемо, а мінятимемо на дерево, аби звести хату. Виживали завдяки корів­ці. Якось приїхав з Межиріч дядько. Стукає у віконце і питає чи не треба колода. Мама запитала скільки він хоче зерна. А той каже, що відро. Ось так ми збирали на хату матеріал. Піс­ля школи я пробувала поступати на медсестру у Костопіль. Але брали лише 60 учениць і я не вступила. Тож пішла у колгосп. Заробила медаль «Ветеран праці», похвальну грамоту. І пенсію не повних 6 тисяч гривень. Тож хотілось кращого життя своїм дітям.

Жінка пригадала як вона ходи­ла на прийом до першого секретаря обкому партії Панасенка. Прийшла просити у нього, аби відпустили з села сина, який був моряком і хотів потрапити у закордонне плавання. Але у селі не хотіли дати дозволу. Секретар вислухав, дуже здивував­ся, що на трудодень дають лише 300 грамів зерна і зовсім не дають гро­шей. Але після цих відвідин у селі відчули деяке покращення. І сина також відпустили

В історії села пережиті дні і ночі війни, яка була на наших теренах у 1941-45 роках. Німці були у Сапожи­ні. Серед них і ті, хто якось співчував бідному місцевому населенню. Якось один німець приніс у хату, де мешка­ла уже знайома нам Людмила Ми­хайлівна, пачку макаронів. То дитина навіть не знала що то таке.

Але подія 22 грудня 1943 року особливо пам’ятна. Її описав у своє­му матеріалі Олександр Шевчук «Мо­лимося за тебе, Україно!». Фашисти оточили все село та хутори Крилов­ці, Караївка, Осташівка, Мар’янівка. «Палали будівлі, кричали люди, рев­ла худоба, всюди лунали постріли. Поліцаї виганяли всіх на вулицю, у чому хто був, не зважаючи на мороз. Старих жінок та діток зганяли у коло­ни, чоловікам звеліли вантажити на вози майно зі своїх домівок», – пише автор. – «Потім усіх зігнали до школи. Усі молилися. щоб Богородиця засту­пилася за них, безневинних».

Врятував усіх Олександр Дубо­вець («Муха»). У школі були його батьки та сестра Марія. «Дубовець за допомогою Харитона Сидорука, який перед війною повернувся з Ні­меччини, звернувся до коменданта і сказав, що мирні люди не є для нім­ців небезпекою. А якщо їх відпустять, то обіцяє їм, що від Корця до Гощі ні­мецькі солдати не постраждають».

Причиною каральної акції став на­пад на обоз німців біля села Симо­нів з награбованим добром. Ворогів знешкодили. Тож гітлерівці мстили за своїх. Однак серед німецьких офіце­рів були недурні керівники, які вирі­шили що втраченого не повернеш, а обіцяне «Мухою» буде їм на користь. Тож під вечір заручників відпустили.

Та чи все було так гладко під час окупації фашистськими загарбни­ками. Німецька частина стояла у Межирічах. Тож часто приїжджали у Сапожин. Крім того, що вбивали ак­тивістів, забирали худобу і птицю, хліб. А також вивозили на роботу у Німеччину. Серед них був і сімнад­цятирічний Микола Нечипорович Ящук. Йому пощастило повернутися до дому. І потім він ще багато років працював головою сільради. Крім ні­мецьких окупантів гинули люди і від їхніх прислужників. За інформацією уже згадуваного М. В. Скоблюка у ті роки загинули Максим Ящук – голова сільради та Петро Козачок – секре­тар сільради.

Якщо подивитися на дошку пам’яті загиблих у Другій світовій ві­йні, то їх 62 імені. Національно-ви­звольний рух бій­ців ОУН-УПА про­довжувався і після війни. «Ястреб­ки» шукали по селах, виловлю­ючи залишки по­встанських заго­нів. Цікавими є два матеріали, які знайшли своє міс­це на шпальтах газети та у книзі «Реабілітовані іс­торією». Уже зна­йомий нам Олек­сандр Шевчук у газеті «Волинь» опублікував мате­ріал «Останні дні Олександра Ду­бовця («Мухи»)». Автор публікації в основу розповіді взяв свідчення Ніни Якимівни Козачок (колишньої зв’язкової «Мухи»). Ось що вона сказала: «За день до своєї загибе­лі Олександр пізно ввечері постукав у моє вікно. Втомлений і запороше­ний, він попросив їжі та постіль, ско­ренько зник у житі, що росло біля на­шої хати. А вже через кілька хвилин хату було оточено НКВД. Інформато­ри не помилилися, але енкаведісти спізнилися – «Муху» заховала ніч.

Через знайомих і родичів Дубовця енкаведисти пропонували йому зда­тися. Але він добре розумів, що від нього вимагатимуть здати побрати­мів. «Муха» потрапив у пастку під Фе­дорівкою. «Вихід був один – вилама­ти стіну, підпалити складену у клуні солому і за димом тікати до лісу. Так і зробили. Коли опинились на подвір’ї, Олександр скомандував: «Біжимо!». «…Олександр Дубовець та Михайло Фесюк під прикриттям диму бігли до лісу. Сили були надто нерівні – удвох проти цілого загону. Поранена рука не слухається, а тут ще й розривна куля влучила в ногу. Упав. А в голові тільки одне: «Лети, друже Михайле, соколом до друзів, передай прощаль­не вітання…». Здаватися не можна, бо честь патріота – понад усе. Дістав браунінг, клацнув затвор, посилаючи кулю», й потекла з простріленої скро­ні молодеча кров…».

Ще один епізод про те, як насе­лення допомогло повстанцям описа­но у матеріалі Спиридона Кравчука «Кулемет… у пасіці». Надрайонний провідник ОУН Олександр Дубовець доручив своєму побратиму сховати кулемет. Залучили до цього фронто­вика німецько-радянської війни Дави­да Якимчука. Знову ж таки енкаведис­ти вислідили де був схований кулемет. Справжній трилер сюжету свідчить про те, що навіть воїни Радянської ар­мії підтримували повстанців.

У селі пам’ятають також і про ви­падки зрад та здачі повстанців.

Окрема сторінка в історії Сапожи­на – запровадження колективізації. Колгосп імені Калініна було утворено у листопаді 1949 року. В селян заби­рали землю, реманент, худобу. Зали­шали на сім’ю 0,45 гектара. Першим головою було призначено Степана Івановича Юськова. У 1951 році кол­госп було перейменовано на імені Ватутіна. Головою призначено Іва­на Сурженевського з Корця. Потро­ху почали запроваджувати техніку у виробництві. Займались вирощуван­ням зернових, худоби.

У 1964 році колгосп імені Ватутіна приєднали до Самостріл і дали назву колгосп імені Шевченка. Керівником господарства було обрано Степана Івановича Наконечного. За цей період до 1971 року покращилась матеріаль­но-технічна база господарства, збіль­шилось виробництво рослинної та тваринної продукції. Колгосп імені Шев­ченка був одним із кращих у Корецько­му районі. Ще більшого розвитку са­пожинський колгосп уже під назвою «Вітчизна» досяг після від’єднання від Самостріл. Головою обрано Леоніда Гнатовича Павленка. У селі появились нова школа, приміщення контори, 4 тваринних приміщення, дорогу до цен­тра села, зерносушарка.

Нині від колгоспу залишились хіба що соціальні об’єкти.

Як жили у ті часи розповіли й інші сапожинці: Олександра Андрєєва, Анатолій Сабонюк та ініціатор цієї пу­блікації Степан Данилюк (на фото). Їхні батьки були прості люди, працю­вали в основному у колгоспі, в за­готконторі, у лікарнях. А ось уже їхні діти вилітали пташками з селянсько­го гнізда і чимало добилися у житті. Скажімо, Степан Іванович Данилюк займав високі посади у правоохорон­них органах. Тому під час святкуван­ня ювілею села був серед почесних гостей. Подарував для місцевої шко­ли портрет Кобзаря. Поділився спо­гадами про життя у селі.

Є у Сапожинській історії й місце для містики. У селі мешкав Миколай. Розбираючи гранату, вона вибухну­ла. Пошкодила йому руку, обличчя і очі. Він втратив зір, але отримав дар бачення доль людських. У Сапожині є десятки історій про Миколая, коли він попереджав про те, що слід роби­ти, а що ні.

Нині на кладовищі у Сапожині є пам’ятник Миколаю. Тут два рази у рік проводиться панахида. До його могили приїжджають звідусіль. За­став тут і Надію Степанівну Скида­нюк. Нині у неї два сини на фронті. Тож помолитися біля священної лю­дини аж ніяк не зайве.

Жінка каже:

– Уже було добре нам жити. Та ві­йна скалічила усім життя.

Що ж тут не підтвердиш. На фронті нині за волю України чимало чоловіків з села. У вчительки і одночасно фер­мерки Наталії Володимирівни Євчук син і чоловік служать в одній бригаді фактично з перших місяців війни. Тож жінка і чужих дітей научає, і своїх троє внучок глядить, і землю обробляє. Така нині доля у наших багатьох жі­нок. Під час святкування ювілею села голова Корецької міськради Людмила Дмитрук відзначила пані Наталію по­дарунком і подякою від громади. Та найбільшою подякою долі буде по­вернення рідних до своїх домівок з пе­ремогою. Ось тоді і наступний ювілей буде уже справжня радість.