Загарбницька війна – найжахливіше, найбезглуздіше, найдикіше, найогидніше, що робило й робить людство (сподіваюсь у майбутньому цього не буде) упродовж усієї своєї відомої історії. Вважаю, що виродки на кшталт антихристів путіна, гітлера, сталіна та інших подібних, починають війни, а прості люди страждають через маніяків. Але тут не про них, а про те, що довелося пережити хлопцеві з Вельбів- ного та його родині через теперішню війну. Вона для України оборонна, визвольна і священна. Нам діватись нікуди. Наш ворог – це потвори, лише зовні схожі на людей, а в середині, бездушні бридкі жорстокі роботи…
До початку широкомасштабного вторгнення уродженець Вельбівного Мирослав Душнюк був успішним спортсменом, працював, зустрічався із коханою і мріяв створити сім’ю. Розуміючи навислу над Україною біду, хлопець після повномасштабного вторгнення став у лави Збройних сил України (ЗСУ). На передовій він майже півтора року, тож не дивно що отримав важке поранення. Добре знаю особисто ветерана війни, 28-річного юнака, бо він наш із дружиною родич, син її рідної сестри. Ми спілкувалися ще весною цього року. Лише тепер зумів закінчити цей матеріал. Тема війни, лікування після жахливого поранення важка, навіть слухати й сприймати почуте дуже й дуже нелегко. Розповідь ветерана війни разом із моїми запитаннями та доповненнями рідних тривали 105 хвилин…
Із часу нашої розмови у житті Мирослава Анатолійовича відбулося кілька значимих змін. Він продовжив лікування, обвінчався у церкві, бо під час війни, приїхавши у відпустку, одружився із коханою. В них недавно народилася дочка Мія – велика радість для усіх.
Мирослав Душнюк у перші дні війни разом зі своїми друзями, рівненськими спортсменами, подався до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Добровольців відправили на один із полігонів, де вони проходили більше двох тижнів навчання. Всьому необхідному на війні (стріляти, надавати першу медичну допомогу собі й іншим та іншому) мій співрозмовник опановував, як кажуть, з нуля, бо раніше не служив у армії. Після завер шення курсу навчання Мирослава Душнюка не відправили в бойову частину. Сказали деякий час почекати – служив у Теробороні.
У той час він, зокрема, допомагав обладнати одне зі сховищ у Рівному, де люди під час повітряної тривоги могли і тепер мають можливість ховатися, щоб зберегти своє життя при можливому ударі ворога з повітря.
Спортсмени з Рівного, переважно молоді спортивні хлопці, щоправда були й два чоловіки середнього віку, потрапили у батальйон «Вовки Да Вінчі» 59-ї окремої мотопіхотної бригади. На Дніпропетровщині хлопці проходили вишкіл під керівництвом досвідченого інструктора та інструкторки, які приїхали з Європи з великим бойовим досвідом. Упродовж трьох місяців цілоденно і навіть вночі вчилися керувати дронами, стріляти, медицині та багато іншому. 16 червня 2022 року, після закінчення навчання, Мирославу Душнюку та його друзям, вручили військові квитки, хто до того часу їх ще не мав. Відправили хлопців у Харківську область під Куп’янськ. Там тоді був наступ української армії й воїни брали участь у складі центру Сил спеціальних операцій, звільняли згадане місто та навколишні села. Зупинилися у селі біля адміністративної межі з Луганською областю. Мирослав Анатолійович пригадує, що там тоді було дуже велике зосередження ворогів. Їхні літаки, вертольоти, артилерія, снайпери щоденно обстрілювали позиції захисників України. Відбити бодай одне село було не можливо.
Через певний час уродженця Острожчини та його бойових побратимів перевели в 67-му окрему механізовану бригаду сухопутних військ ЗСУ в селище Шевченкове того ж Куп’янського району. Довго в тому районі не затримались, бо хлопців незабаром передислоковували під білоруський кордон. Там поряд із несенням служби вони проходили спеціальне навчання. Незабаром і звідти довелось переїхати на Лиманський напрямок. Там вдалося прорвати ворожу лінію оборони. Спершу копали бліндажі та інші оборонні об’єкти з допомогою екскаватора. Коли ворог його знищив довелось все робити руками. У той час земля була замерзла, падав сніг, інколи доводилось довбати навіть перфоратором.
Під час нашого спілкування Мирослав Анатолійович розповідав про «вагнерівців». Під час зачистки посадки від ворогів з’ясувалося, що їх склад різний. Були, можна сказати, елітні бандюгани (інакше написати не можу, для мене вони такими є), а були зі спеціальними пов’язками, як потім з’ясувалося, ув’язнені, яких хворими забирали з тюрм прямо на фронт. Червоною, жовтою і білою пов’язками позначали різні захворювання, зокрема СНІД, туберкульоз, сифіліс та ін. В декого було відразу дві, а то й три пов’язки. Ними позначали, щоб у разі поранення санітари знали, хто чим хворіє. Їх, мабуть, рятували в останню чергу. По суті вони були смертники, резюмував мій співрозмовник. Коли «ваг- нерівці» відступали, втікаючи, то «кадирівці» їх розстрілювали. Тобто смертники змушені були йти тільки вперед. Герой моєї розповіді зізнався, що він довго не міг позбутися запаху, присмаку в роті гнилої обгорілої плоті. А що бачив – то й не все можу описати – відірвані руки, ноги, розбиті голови, людські кишки на землі. Такі жахливі реалії війни.
Мирослав Душнюк розказував, що він разом із своїми побратимами брав участь в обороні Бахмута, навколишніх населених пунктів, Часового Яру, Хромового, села Дружківки, але найважче було обороняти дорогу життя, якою підтримували захисників Бахмута. Із Краматорська наші вояки їздили на розвідку, дронами атакували ворожі живі сили та техніку, стояли на важливих ділянках. Мирослава та його спортивних вмілих хлопців відправляли на найважчі ділянки фронту. Траплялося, що відстань до ворога була 50 і менше метрів. Доводилось цілодобово охороняти свої позиції, бо кацапські виродки постійно наближалися, намагалися обійти позиції українських вояків і навіть не допомагали мінні поля. Там був випадок, коли три кацапи втратили орієнтацію і одного з них Мирослав узяв у полон, двох довелося вбити, бо виродки не здавалися. Розповідав мій співрозмовник і про те, що доводилось протистояти бандитам «Вагнера». Вони, на відміну від регулярної кацапської армії, були добре озброєні, одягнені, воювали дуже підступно.
У той час Мирослав Душнюк отримав аж 9 контузій. Після короткого лікування, перепочинку доводилось знову йти на передову, бо дуже бракувало людей.
(Закінчення на 5-й стор.)
(Закінчення.
Поч. на 1-й стор.)
- Поруч із нами одну з ділянок дороги життя на Бахмут захищали підрозділи 92-ої окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка, – пригадував Мирослав Душнюк.
- Якось вони передали нам що їхні окопи зайняли вороги. Я та ще кілька хлопців вирушили на підмогу. Зайшовши збоку, звідки окупанти не очікували нападу, ми їх вибили й наші побратими з сусідньої бригади повернулися на свої позиції. Кожен день були штурми, намагались взяти нас у кільце, як і Бах- мут. Нам вдавалося утримувати свою ділянку неймовірними зусиллями. Бракувало людей, у нас було менше боєприпасів, приблизно 10 на 100 у ворога.
Командир відділення, сержант ЗСУ з 3 на 4 квітня 2023 року отримав дуже важке поранення. Він перебував на позиціях після важких контузій, після короткого відпочинку. Пригадуючи той злощасний день, герой цієї публікації зізнався, що в нього було якесь передчуття біди. Він навіть розповів другові, де знаходяться його речі, на випадок непередба- чуваного, куди зателефонувати, чого раніше не робив. Незважаючи на те, діватися не було куди. Треба було захищати позиції, за які відповідав підрозділ Мирослава.
Мирослав Анатолійо
вич та його бойові побратими заїжджали й заходили на свої бойові позиції вночі, без освітлення, інакше б ворог побачив і почав обстріл. У той час, коли хлопці були в бліндажі уродженець Ост- рожчини з нього, з підвищення, щоб мати добрий огляд, спостерігав за навколишньою територією із допомогою тепловізора. Він бачив, як кацапи рухаються в посадці біля своєї згорівшої бойової машини піхоти (бехи), окопуються, готують якісь установки в двох місцях, пересувалася кудись ворожа піхота. Про це воїн доповідав своєму командиру. Від нього поступила команда спостерігати і більше нічого.
- В одну мить я почув шелест, удар і дуже яскравий спалах, який мене осліпив,
- пригадував події тієї страшної ночі Мирослав Душнюк.
- Спершу не второпав, що сталося. Уже пізніше зрозумів, що десь, за метрів десять, щось біля мене впало й розірвалося. Мене відкинуло на кілька метрів. Я почув, як хлопці гукають «Мирон, ти живий? Що сталося?». Уже пізніше зрозумів, що був ви- стріл ворога з протитанкового автомата, який у нас називають «Сапог». Саме їх вороги ставили на триногу й готували до пострілів у наш бік. Разом із обстрілом піхота агресора обходила нас зі сторони, щоб захопити наш бліндаж. Від першого пострілу я отримав сильний удар, але не був поранений. Я доповів своєму командиру, що по нас стріляє «Сапог». Він знову дав розпорядження спостерігати, не вступати у бій. Другий постріл потрапив біля мене, вже майже впритул, сантиметрів 20-30. Мабуть, вороги бачили мене в тепловізор, що я спостерігаю за ними й били точно по мені. Після влучання встиг сказати, що я «200», впав у бліндаж, втративши свідомість. Що було далі нічого не пам’ятаю. Хлопці розповідали, що мене прикидало землею, болотом. Мої побратими, зрозумівши, що я живий, відкопали мене. Казали, що вставав кілька разів, але відразу падав. Обличчя дуже кровоточило. Говорити не міг, лише хрипів, бо кров заливала ніс і рот. Хлопці зняли з мене бронежилет. Підсвічуючи ліхтариком, шукали поранення. Я був тяжким «300- м». Знайшли носилки, мене швидко евакуювали на «дорогу життя». Умови були дуже важкі. Усе було мокре, слизьке. Я в болоті, в крові, без свідомості. Недовго почекали в окопі, а коли приїхала евакуаційна машина, то повезли мене в стаціонарний медичний пункт. У той момент ворог вів масований обстріл по нас, бо засік наше пересування. Слава Богу не влучили. У стацсан- пункті мені надали медичну допомогу. Поставили капель- ницю, намагались зупинити кров. Хлопці біля бліндажа також намагались зупинити кров, пережавши сонну артерію, звісно, там умови були значно гірші. Мене врятувало те, що лікар з позивним «Хірург», який був біля мене до приїзду в санпункт, затиснув мені сонну артерію і тримав її весь час руками. Інакше я б ще дорогою стік кров’ю…
Зі стаціонарного санітарного пункту важко пораненого Мирослава Душнюка швидко, звісно, як це можливим було в той момент у тому місці, доставили до однієї з лікарень Краматорська. Там було зроблено дуже багато для його порятунку. Проте й там воїна довго не затримували, а доставили до Дніпровської лікарні імені Мєчнікова. Там зробили першу хірургічну операцію. Про важке поранення, стан сина та брата передали родині. Туди приїхала мама Олена Леонідівна, батько Анатолій, дружина Альона, сестра Анна та волонтер Андрій Шевчук. Вони постійно, змінюючи одне одного, перебували біля Мирослава. Його стан у той час був дуже важкий – у комі, на штучній вентиляції легень. Лікарі не давали жодних гарантій, що важкопоранений виживе. Через десять днів, може трохи більше, хлопця санітарним потягом перевезли в одну з лікарень Вінниці. Там у нейрохірургічному відділенні було зроблено дуже багато, щоб врятувати Мирослава. Про це говорила мама воїна. Вона зазначила, що той час для сім’ї був дуже й дуже важким. Як узнали про поранення, жінки та син померлої мами, не чекаючи похорону, подалися в далеку дорогу. Безперервно їхали 16 годин. Уже в дорозі знали, що Мирослав у дуже важкому стані.
– Разом із Мирославом тим пострілом було поранено його побратима Віталія, – доповнювала розповідь сина Олена Душнюк. – Мені про події тієї страшної ночі розповідали хлопці та медики, які були поряд з Мирославом у той страшний час. Велике щастя, що прибув евакуаційний транспорт. Ним Мирослава та Віталія доставили до стаціонарного медичного пункту. Якби не кваліфікована перша допомога, треба було 3 – 4 хвилини, щоб Мирослав при такому важкому пораненні обличчя стік кров’ю, могло статися непо- правиме. Усе йшло на хвилини. Всі діяли швидко і злагоджено. Поранення було смертельним. Осколок зупинився в кількох міліметрах від хребта. У таких випадках більшість не виживає. Слава Богу тоді йшло на життя. Склалися такі умови і спільними зусиллями його врятувати. Евакуйовував машиною дуже грамотний і вмілий медик «Хірург». Він перетиснув рукою сонну артерію, тримав її усю дорогу й тим уменшив утрату крові. Медики мені розповідали, що коли Мирослава привезли до Дніпра, то вони побачили страшне явище. Обличчя все було в крові та болоті. Спершу треба було все очистити, зупинити кров. То все жахливо було. Мені один лікар сказав, що вижити Мирослав має один шанс на мільйон, жодних гарантій ніхто тоді не давав. Ніхто не вірив, що наш син колись ходитиме. Зі слів медиків у тій лікарні Дніпра він у той час був найважчим пацієнтом.
Мама мужнього воїна розповідала, що тієї страшної ночі з 3 на 4 квітня вона відчувала велику тривогу, боялась, що може трапитись щось страшне. Мало спала, часто поглядала на телефон – Мирослав тривалий час не заходив у свій меседжер. До того ж незвично вила собака, яку її син врятував і лікував свого часу. Мати знала, що Мирослав мав відпочивати тієї ночі, але бракувало людей, попросили і він пішов на позиції ЗСУ. Тієї (чи наступної) ночі померла свекруха, бабуся Мирослава. Майже водночас уся родина дізналася про оранення сина, брата та племінника. Думаю не варто писати, що в той дуже важкий час було на душі в родини Душнюків. Серце обливалося кров’ю, не міг стримати сліз, слухаючи ті спогади та описуючи їх у цій статті…
Хто врятував життя Мирослава Душнюка – лише Всевишній Бог знає. Ми всі молилися за його життя, замовляли молитви у всіх церквах Острога, незалежно від конфесії. Молився за пораненого, спілкувався із ним, священник лікарняної каплички у Вінниці. Немаловажним фактором було й те, що до війни герой моєї розповіді активно займався спортом, взагалі не палив і не вживав алкоголю, мав хороші досягнення у силових видах спорту. Зокрема, 21 серпня 2021 року він брав участь у першому в нашому місті, проведеному на майдані Свободи, міжнародному професійному турнір зі змішаних єдиноборств ММА. Тоді вся велика площа Острога була заповнена людьми. І хоч Мирослав програв супернику Віталію Марчен- ку, але він був єдиним уродженцем Острожчини, який брав участь у тих змаганнях і отримав багато слів підтримки та схвальних вигуків у свою адресу. Слава Богу що Мирослав Душнюк вижив після такого важкого поранення. Хотілося б, щоб й інші наші захисники повернулися з війни живими й максимально можливо здоровими.
Після лікування у Вінниці були госпіталі в Львові, Тернополі, курси реабілітації в Латвії (був два місяці у приморському місті Вайворі). Мирослав Душнюк переніс кілька хірургічних операції. Боролися не тільки з наслідками поранення, але й іншими бідами зі здоров’ям, інсультами, незгортанням крові, наявними тромбами, психологічним станом та ін. Завдяки майстерності. наполегливій праці багатьох лікарів і реабілітологів, рідних (робили безперервно масажі, присутність рідних і коханої неабияк підтримували, давали шанс боротися за життя) Мирослав Анатолійович тепер може самостійно ходити, про що після поранення ніхто не міг навіть мріяти, як й про інше, розмовляє (в перші місяці не говорив узагалі, забув літери, цифри багато іншого), частково відновилася функції правої руки (спершу не рухав навіть лівою, нерухомі були ноги, годували через спеціальний зонд). Інакше як чудом Божим героя цієї розповіді повернення до майже нормального життя (все таки далеко ще не все гаразд зі здоров’ям) назвати не можу.
Немає можливості описати все мною почуте під час спілкування з Мирославом і його рідними. І то лише маленький фрагмент того, що тоді люди переживали, що вважали за потрібне сказати, що згадали, бо дещо вже і забулося з часом. Одне можу написати – не дай Боже нікому таке пережити.
Уже коли ця стаття була написана мама мужнього воїна просила додати, що зі слів побратимів її сина важкопораненого могла тоді не забрати евакуаційна машина. Дуже ризиковано було їхати через часті й потужні обстріли ворога. Командир наполіг, щоб за будь-яку ціну Мирослава вивезли з поля бою. І хлопці поїхали. Під час лікування та реабілітації мужній і сильний до поранення чоловік «з нуля» вчився дихати самостійно, їсти, ходити, читати, говорити, багато згадував давно знайомих речей. Це – по суті, курс для малої дитини. В госпіталі ім. Мечникова зробили унікальну операцію, вжививши імп- лант замість сонної артерії. Олена Леонідівна наголосила, що в Дніпрі і в Вінниці працюють нейрохірурги, фахівці дуже високого класу. Жінка їм дуже вдячна, як і «Хірургу», командиру сина, побратимам, які зробили все можливе, щоб врятувати Мирославові життя.
Іван Глушман