Мандрівка до Шпанова та його округи
Шпанівська громада – одна з найближчих до обласного центру. Її керівником є Микола Анатолійович Столярчук, якого, незважаючи на його молодий вік, ось уже 4 рази обирали на посаду голови. Ця тергромада – одна з тих, які створені ще у 2017 році, і до Шпанова долучились Великий і Малий Олексин, Бармаки, Великий Житин, Зозів, Хотин, Ходоси. Кожне село як писанка – так люблять місцеві мешканці свої поселення. Сюди мандруємо і ви захочете, коли прочитаєте даний матеріал.
Років зо 5 тому авторові цих рядків пощастило спілкуватися з нинішнім головою Шпанівської громади Миколою Столярчуком та натуралістом, нині керівником історичної Оствиці Юрієм Ойцюсом. Тоді на березі річки Горинь, яка протікає через Шпанівську громаду, молоді ентузіасти говорили, планували як зробити з їхньої території громади привітну туристичну локацію. Справді, якихось 5-7 кілометрів від обласного центру і ти потрапляєш у європейське за багатством і зовнішнішнім виглядом та українське за колоритом і красою природи з колишнім маєтком і збереженими давніми та сучасними церквами.
… Тож напередодні Зелених свят знову їду у Шпанівську територіальну громаду. Ціна у маршрутці всього 20 гривень, а добиратись якихось 20-25 хвилин від залізничного вокзалу.
Вже при самому в’їзді на територію Шпанівської сільради вражають вказівники вулиць, написи білим на синьому фоні добре видно здалеку. Отже, не заблукаєш.
Перша зупинка с. Золотіїв, а за ним і Малий Олексин. Нова церква біло-золоченими фарбами відкриває село. Та за нею кладовище, яке прийняло у своє лоно не лише односельчан, в яких завершився земний шлях, але й новітніх героїв російсько-української війни. Наш цвіт нації, над головами яких тріпочуть державні синьо-жовті прапори.
Далі вражають чепурні будинки під модними нині дахами і добротні акуратні огорожі з відфантазованими господарями кованими воротами.
Уже навпроти з іншої сторони дороги новий Шпанівський ліцей, футбольне поле і будівля освітян – управлінців. А сама сільрада впустила у своє ліве крило ЦНАП, до якого звертаються односельці за всілякими юридичними справами. А за сільрадою ось уже 5 років як функціонує пожежна добровільна команда. Спочатку це був лише один старий автомобіль у розпоряджені команди. А зараз у дворі красуються уже два. Очолює команду Олександр Божок, яка оперативно діє у разі виникнення пожеж, надзвичайних ситуацій та стихійних лих. Нині у команду входять 24 рятувальники. І якщо треба, то допомагають ліквідовувати пожежі і сусідам.
А ми їдемо зі спеціалістом сільради Миколою Бодюком, як потім з’ясувалось внуком Миколи Почтарука – місцевого керівника агроформування, до маєтку князів Радзивіллів. Нині це лише одна з будівель з колишнього маєтку. Хто ж такі Радзивилли? На це запитання дає відповідь місцевий краєзнавець, автор книги «Шпанів в давній та новітній історії України» Ярослав Семенюк: «Радзивілли належать до найвідоміших та найчисленніших родів великого Князівства Литовського, згодом Речі Посполитої, які своєю діяльністю зробили значний внесок в українсько-польсько-литовську історію».
На фото: (зліва направо) Олександр НАБОЧУК, начальник відділу освіти, культури, спорту та туризму, Віталіна ВАШИК, директорка КЗ «Шпанівський центр культури, спорту та туризму», Микола СТОЛЯРЧУК, сільський голова Шпанова. Саме їм належить найчастіше ініціатива, як розвивати громаду.
(Закінчення на 3-й стор.)
(Закінчення.
Поч. на 1-й стор.)
З Ярославом Костянтиновичем Семенюком (на фото) ми ще зустрінемось, а поки що оглядаємо тильну сторону маєтку, де є підземні ходи. На них поставили ковані ворота і замкнули на замок, бо було дуже вже багато цікавих поблукати і щось покопати в тих тунелях. А найгірше, що збирались «неформали» покурити травку і випити зайвого якогось шмурдяка.
За маєтком людські городи. Туди й прямують нинішні жительки маєтку Софія Ти-мофіївна та Надія Олександрівна (на фото). Софії Тимофіївні вже за 80-ть. В маєтку мешкає 60 років. Раніше працювала разом з чоловіком у військовій частині, тож ось уже 60 років пані Софія мешкає у цьому маєтку.
– Дах протікає. Стіни дали тріщини. Ми збираємо по 500 гривень щомісяця, аби якось підтримувати приміщення, – бідкається Софія Тимофіївна.
– Як тільки вибори – кандидати у нардепи обіцяють нам допомогти. Як лише обрали – всі про нас забувають.
Софія Тимофіївна у свої 80 ще співає у місцевому хорі Свято-Варварівської церкви. Жінка бадьора і комунікабельна.
А Надія Олександрівна також працювала у колишній військовій частині медиком. Нині город – хоч якась допомога до сімейного бюджету.
Ще одна локація – католицьке кладовище. З останніх моїх відвідин Шпанова кладовище облагородили. Появилися хрести невідомих польських солдатів, які загинули у 1920 році від більшовицького війська. Однак залишилось ще кілька колишніх польських могил і навіть склеп. Є пам’ятник «Родинне дерево». З цим кладовищем пов’язана одна історія, яку повідав нам Ярослав Семенюк, який, власне, і мешкає неподалік вічного спочинку поляків минулого століття. Склеп був пограбований одним з нащадків князівської родини Радзивиллів. Однак про історію цього пограбування ми розповімо в найближчих номерах «Рідного краю».
Сам же Ярослав Семенюк нині займається домашнім господарством. Має дві теплиці, де дозрівають зовсім не кроплені хімією чи природними засобами огірки та помідори.
– Щоб пес на вас не гавкав, киньте йому кілька вишеньок, – каже господар, йдучи до оселі за книгою «Шпанів в давній та новітній історії України». Аби її написати краєзнавець 12 років працював у архівах. Ми з Миколою дуже швидко подружились з собакою, якому зірвали кілька вишень, які дозрівали біля обійстя господаря.
З Ярославом Семенюком ми спілкувались довго. І про це буде ще одна розповідь окрема від цієї бо, настільки багатющий матеріал повідав нам колишній працівник льонокомбінату, а потім директор Рівненського училища сервісу та дизайну.
Керівництвом Шпанівської громади розроблені туристичні маршрути давніми городищами та іншими визначними місцями Шпанівського краю. Серед них Горинські крутосхили, Прадавні городища, Південне коло, Вишнева гора, Варковицьке городище, Білівське городище. Складена карта, яку можна взяти собі за путівник і відправитись на маршрут. У мирний час в громаді проводили етно-фестивалі «Вогняна Сова» та «Погорина. Урочиста подорож». Стежками громади прокладено вело- маршрут «Медове коло». Ми ж з паном Миколою Бодюком відправляємось на базу відпочинку «Партизан». Сюди прокладена частково сучасна асфальтівка, є ще трохи кам’янистої дороги. Та загалом знову ж таки відстань до десятка кілометрів від обласного центру.
Є чудова територія, де на місці колишнього кар’єру, звідки добували глину білу і жовту, манить своєю глибиною став. Кажуть, місцями глибина тут до 40 метрів. Це вам не Азовське болото, де глибина 13,5 метра. Є будиночки, альтанки, гойдалки, пляж. До послуг різні послуги для відпочинку: дитячий транспорт, велосипеди, все для плавання. Від будинків тягнеться аромат шашлику, який перебиває запах живиці із місцевого ліска.
Повертаємось до джерела у селі Хотин. Це гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення. До нього приїздять як місцеві, так і здалека, аби набрати живильної рідини. Праворуч при вході чиясь дбайлива рука посадила троянди. А якась пташка загубила стебло жита, яке проросло більше двометровим і ще кількома меншими рослинами. Джерело віє холодком. Місцева дітвора зробила тут імпровізований базарчик, продаючи смородину, черешні, молодці вчаться заробляти гроші. Тусуються у холодку, пропонують спіймати жаб. Ми відмовляємось і кажемо, що не французи, аби смакувати таким делікатесом.
П’ємо молодильну водичку, яка розпікає холодом усю черевну порожнину. Благодать. Тут, би у цій священній тиші, хоча б годину набратись сил, однак ми всі кудись поспішаємо. Минаємо кладовище, де похоронений генерал-хорунжий, видавець газети «Дзвін» Володимир Оскілко. На пам’ятнику викарбувані слова: «Бажав для знедолених волі, для скривджених – кращої долі і рівної правди для всіх».
Ще один наш проводир водій, який працює у сільраді Володимир Козел пропонує відвідати церкву Зачаття Святої Анни, 1759 року збудованої. Пан Володимир пояснює, що зараз церкву реставровують, тому очевидні сліди будівельних робіт. Біля церкви, власне, як і біля інших визначних місць зроблені таблиці з інформацією. Тут є інформація про цей Храм Зачаття Святої Анни. З неї стає відомо, що збудували святиню місцеві парафіяни, поміщик Антоній Богуш. Акцентується увага на позолочені Царські врата – важливий компонент декоративного оздоблення іконостаса.
Перед входом до церкви нас зустрічає собачка, який дзвінко повідомляє, що хтось хоче зайти у церкву. Виходить літня жінка і гавкун, виконавши свою місію, подався в холодок.
Старша сестриця Степанида Миколаївна разом з внучкою Зоряною прикрашають храм до Зелених свят (на фото). Пані Степанида пояснює, що чекають ще одну внучку Карину, яка висока зростом і допоможе прикрасити місцеву Голгофу вишивкою. Жінка з внучкою розгортають ту вишиванку, яку й не назвеш вишиванкою, бо це ціле полотнище. А виготовила його місцева парафіянка, 80-річна Галина Тхорук. Її робіт в храмі багато, як і вишиванок молодої парафіянки Валентини Бойчури.
Купую 3 свічки, аби їх запалили під час Богослужіння. Степанида Миколаївна, схвалюючи, зауважує:
– Якраз на честь Трійці – три свічки.
Стає тепло на душі, а намолене віками місце додає сил.
Завершується моя мандрівка Шпанівською громадою. Далеко не всі місця вдалось відвідати. Однак чомусь згадались поїздки до Чехії, Болгарії, Італії. Звісно, бачив там багато, але то так далеко і нині це уже майже нейздісненно, а ось тут поруч, де й мова рідна, і люди близькі є такі маленькі дива, які для іноземця були б великими дивами. Тільки ми того не помічаємо. Варто лише трішки подумати і не лінуватися, аби насолодитися дивокраєм місцевого розливу.