Професор Олександр Галич часто порівнював свою долю з крилами птаха. Бо одне його «крило» змужніло на заході України, інше – загартувалося на сході. В серці цього чоловіка жила єдина наша держава, яку він, власне, уособлював у собі.
Перший у незалежній Україні доктор філологічних наук, літературознавець, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, відмінник освіти України… І цей перелік можна продовжувати.
Втім, головними чеснотами Олександра Галича, що вивищувалися над оцим послужним списком, були Інтелігентність та Людяність. Саме так, із великої літери.
…10 березня цього року він відійшов у Вічність тихо й несподівано, наче не хотів завдавати нам усім зайвих турбот та клопотів, – війна ж бо… Але разом із ним пішов цілий світ, – ні, Всесвіт! Всесвіт Олександр Галича, – звучить, чи не так?
«Він був для мене не лише чоловіком, із яким ми прожили в парі десятки щасливих років, а й колегою та вірним другом. Тепер щодня вчуся жити без нього: але ніяк не йде мені та надскладна наука», – зізнається вдова Олександра Галича доктор філологічних наук за спеціальністю «Журналістика» Валентина Галич.
Подружжя починало торувати шлях у науку в Рівненському державному педагогічному інституту в далекому 1978-му. Тут затрималися на два десятиліття, – аж поки не отримали запрошення на роботу до Луганського Національного університету імені Тараса Шевченка. Тож у 1998-му переїхали: Луганщина – мала батьківщина Олександра, а сусідня Донеччина – Валентини Галич. Рідна земля окрилювала й надихала: тож науковий політ був високим і професійним. Олександр Галич поставив на крило сотні молодих науковців: під його керівництвом захистили 37 кандидатських та 8 докторських дисертацій! І понесли в українську науку непересічно глибоку за суттю школу професора Галича. Олександр Андрійович був витонченим і, я б навіть сказала, рафінованим науковцем: понад 500 грунтовних досліджень, опублікованих в Україні та за кордоном, 20 підручників, за якими сьогодні вчаться майбутні філологи…
У 2014-му, щойно тільки ворожий чобіт ступив на нашу землю, Галичі залишили своє помешкання в Луганську, солідну бібліотеку й приїхали до Рівного. Щоб уже в зрілому віці розпочати життя спочатку. Вони сповна скуштували переселенської долі, – але не зламалися: готували майбутніх журналістів у Національному університету водного господарства та природокористування, а згодом – у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені академіка Степана Дем’янчука. От уже й точно: коли говорять гармати, музи не мовчать!
Днями на будинку, де жив Олександр Галич, на вулиці Буковинській, 5а в Рівному, урочисто відкрили меморіальну дошку пам’яті. Зібралися його учні, колеги, друзі. Світлий глибокий проникливий погляд професора зі сторінок відкритої книги, – хіба могла бути іншою пам’ять про людину, яка понад усе любила не себе в науці, а науку в собі?
У тому погляді зійшовся весь його величезний і неповторний Всесвіт. І щира, по-дитячому незрадлива та лірична душа, яка завжди прагнула справедливості.