У темряві втрати вона не зламалась
Майже два роки тому, як вона втратила сина Олександра. І біль і смуток, здавалось, зупинив весь навколишній світ біля неї. Однак життєвий потенціал Алли Григорівна настільки сильний, що й зараз після непоправної втрати, вона каже:
– Ми маємо вистояти, витримати. І наша сила в єдності. Ми не маємо зараз у цю тяжку пору сваритися, не миритися, нападати навіть словесно одні на одних, бо це цукерка для ворога. Я часто думаю, яка я щаслива, що народилася в такій чудовій неповторній Україні. Я не уявляю іншого шляху для свого сина, навіть знаючи що його чекає, що він піде на війну. Він мав бути там, бо в небезпеці Україна.
Я застав Аллу Григорівну Машлай за домашніми справами, у гумових чорних рукавицях. Але навіть у простому образі домашньої трудівниці, після цих слів, відчув безмежну силу української жінки, її нескорену суть, коли зізналась про найсокровеніше – любов до того, кого привела у світ і його незламну роль у долі Вітчизни. Якби можна було зібрати у якусь біологічну масу біль тих сотен тисяч матерів і батьків, то ця гіркота втрати залила б вище голів усіх путіністів разом взятих.
Але ж цей біль кожен несе в собі. І він виривається з людського єства, даючи плоди або гіркого полину, або чогось, що недоробили їхні героїчні сини і дочки, чоловіки, брати, сестри, інші рідні. У Алли Григорівни це сконцентрувалось у пензлі. Одна за одною появилися роботи на полотні, на папері. Цей талант сидів у ній довго. Вона протягом свого життя служила театральному слову, поезії, культурі. Але, пригадує, у сьомому класі на перервах, перед початком уроків вона малювала. Все що бачили її вдумливі оченята мозок спрямував у правицю і вона малювала, малювала. На жаль, тоді для її віку уже не було художньої школи. Вчитися художництву можна було з молодших класів. І якось само по собі ця улюблена справа не стала змістом життя, майбутньою професією.
Машлай Олександр Олександрович народився 9 липня 1983 року в селищі Гоща. Був пластуном, грав у театральній студії. Освіту здобув у Національному університеті водного господарства та природокористування в місті Рівне, за фахом – еколог.
Задовго до повномасштабного вторгнення записався до лав резерву Збройних сил України, вже маючи за плечима строкову службу. А з лютого 2022 року захищав територіальну цілісність України. Був призваний на військову службу до складу військової частини на посаду командира радіовідділення взводу зв’язку у складі 25-го окремого штурмового батальйону 47-ї бригади.
Загинув 6 травня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Благодатне на Донеччині у віці 40 років.
Я вже якось писав, що ця війна майже кожного з нас змінила. Хтось почав вірші писати, хтось зайнявся волонтерством. Хтось консервації на фронт готує. У Алли Григорівни перед очима виникли фарби, образи. І одна з картин вилилася у число 43-ьох серії мобільні виставки нового проекту «Замки і палаци України». Виставка прикрасила стіни Рівненського обласного краєзнавчого музею. І вже далі вирушить до знакових історичних міст.
А до того як написала моя колега Ірина Повар: «У миті, коли здається світ кричить пусткою, Творець утаємничено веде свою розмову зі зболеною душею, обираючи шляхи-дороги для порятунку. Одна з таких доріг привела Аллу Машлай до Рівненської арт-студії».
Спочатку пані Алла лише споглядала як інші оживляли полотна. Її помітив керівник студії і сам художник, викладач Анатолій Іваненко. Ось так розпочалась співпраця. Завдяки майстру появилась перша реальна картина.
Ми розмовляємо з Аллою Григорівною. І я відчуваю її начитаність, а від цього глибокі знання, які дають їй можливість і вміння самій робити висновки аж до філософських роздумів як вона бачить витвори знаменитих художників. Вона стала вивчати їхні стилі і розуміти те, що не властиво простому споглядальнику творів художнього жанру.
Даються взнаки роки роботи у галузі культури. Для того, щоб підтвердити звання народного аматорського театру її повернули у стрій гощанських працівників культури. Казали хоча б на три місяці. А вже минув рік. Її режисерські здібності мали б великий успіх, якби вона вирвалася б з провінційної Гощі. Але саме тут її Україна, її вітцівщина і потреба людей у її таланті.
Її найбільші друзі, крім близьких людей, книги.
– Я їх перечитую, – зізнається пані Алла. – Їх енергетика наповнює мій уявний світ і дає можливість зрозуміти реальність. Як добре що можна вчитись від когось. Цінувати кожен день, саме сьогодення. Бо минуле уже не повернути, двері уже зачинені. А майбутнього ми не знаємо. Важливо відчувати те, що відчувається зараз. Встигнути сказати слова любові саме зараз.
Повертаємось до цієї болючої теми війни, яка нажаль, і є нашою скорботою сьогодення.
– Важливо, щоб кожен з нас сьогодні хоч щось зробив для нашої боротьби з ворогом. Хоча б щось маленьке, хоча б не читав російську пропаганду у тік-тоці не піддавався пропаганді. Не дослівно, але пригадую слова Ремарка: «Саме війна, темні часи відрізняють світлих від темних. Світліші стають ще світлішими, а темніші – ще темнішими».