Бажання і вміння писати вірші у Лариси Антонівни виникло несподівано. Так іноді буває у цілителів, які раптово отримують дар передбачень і вміння лікувати.
Власне, дар писати вірші у Лариси Аврамчук мав надійне підгрунтя, бо за фахом вона філолог. Тож словниковий запас у неї був. Але поштовх творчо римувати появився саме у час війни.
– Відтоді як під Києвом загинуло у 2022-му 26 хлопчиків, обороняючи столицю у селі Дмитрівка. І серед них був мій племінник Антон Радовенчик. Думаю, що війна більшість із нас змінила. Хтось пішов на фронт, хтось хвилюється і переживає за рідних у тилу, вдома. Хтось взявся за якусь роботу, аби менше гризли важкі думки, або хоч якось допомагати комусь, бути корисним у цей важкий час. В мене від болю раптом прорвалось поетичне слово. Я не буду якось оцінювати свої творіння. Але мені після кожних значущих подій тягнуться руки до письма, – зізнається Лариса Антонівна.
Та що це за творіння, якщо їх не бачить ніхто. Спочатку вона скидала все в інтернет.
Потім появилися дві її поетичні збірки. «На лезі болю, любові, віри і надії» та «Життя – це спалах, а дні – новели». Пані Лариса завдячує виходу своїх книг рідним та близьким. Зокрема, перша вийшла завдяки сім’ї сестри Алли Радовенчик. Друга книга з’явилася завдяки підтримки небайдужих односельчан та її учнів. Вона присвячена механізованій бригаді ім. Князя Романа Великого, де й служили юні герої. Вряди-годи її поезія появлялася у різних альманахах. Але найсвіжіші твори презентує на Інформаційному порталі Бабинської ОТГ. Згідно статистики у ньому 3350 учасників. І Лариса Аврамчук там модератором. Вона реагує на актуальні події. Часто це трагічні новини про загибель наших воїнів, зокрема, з сусідніх з Бабином тергромад. Про реалії життя. Іноді це емоційні відео. Як ось: дівчина-воїн каже: «Поки інші дівчата збираються на побачення, я збираюсь на позиції». І це вражаюче відео – воєнна реальність сьогодення, адже для жінки краще б виконувати природні функції: народжувати дітей, виховувати їх, кохати і бути коханою.
Це також мудрі поради, як вижити у важку зиму. Або ж серія фотофактів «Історія Рівненщини». Зокрема, знімки приміщень Бабино-Томахівського цукрового заводу, майже сторічної давності та інші цінові речі.
Та повернімося до поезії Лариси Аврамчук. Це часто крики душі, пов’язані з її життям.
Так холодно,
Я подумки цілую пальці твої…
Думки, думки, і тиша, і сніги,
А там десь ти – бої.
Це наче звернення до сина, який нині в армії. І думки матері десь там, де він, і де страхіття – бої.
Так холодно…
Сплету вінки із теплоти нитки,
нитки,
У венах кров густа, гаряча, мов
Тож із серцем плаче
Так холодно…
Пульсує пульс. І серце рветься
із грудей до тебе.
В далеч. Ми птахи взимку
із коханням на ніжному крилі.
Так трепетно матуся «на ніжному крилі» лине «вдалеч». «І серце рветься із грудей до тебе».
Звісно, що хвилюються і дружина Іванна та двоє донечок Соломія і Варвара, і вся родина.
Та не лише про сина думає мати. Ось як відреагувала її поетична душа про нинішню столицю України:
Такий палючий холод до кісток –
І Київ в темряві, немов в безодні
дише.
О Боже, хватить тих у болях
сторінок
Що нам історія холодом і кров’ю
пише…
Такі молитви з сонцем до зірок –
А ранок знов приніс страшні гірки
новини:
Мороз із вітром у квартиру,
де живий листок
Від холоду, як чиясь душа,
від злоби гине.
Ось так тонко, душевно бачить нинішній світ Лариса Аврамчук. Нині багато людей у конфлікті між очікуваннями і реальністю опустили руки. А пані Лариса, яка уже пенсійного поважного віку, знайшла той факел і взяла у руки, щоб світити іншим і своїм прикладом кличе людей бути корисним суспільству.
Життя її не дуже балувало. Працюючи у Бабинській школі вчителем української мови та літератури, маючи уже відповідну вислугу, змушена була покинути роботу, аби доглядати чоловіка Олександра Аврамчука. Колишній «афганець», був головою сільради. Тож далися взнаки його випробування і зліг, потребуючи щохвилинного догляду. Коли його все ж таки забрало Небо, Лариса Антонівна доглядала немічного дядька. Тож бачила ці людські болі і хотіла хоч якось їх зцілити.
Можливо, зранена душа також стала причиною народження творчості. Але у Аврамчуків уже ціла династія творчого дива. Дочка Наталія також добре володіє словом. А внучка Христина взяла напрямок – фотохудожництво, волонтерить.
До речі, героїня нашої розповіді Лариса Антонівна Аврамчук не лише пише вірші, але й картини. І уже виставляла свої роботи на виставках.
– У нас в Бабині дуже багато творчих людей. Тож є кому дивувати світ. Є й інші електронні носії інформації, чисто бабинські. Тож я би не хотіла, щоб особливо виділяли те, що я роблю, – каже пані Лариса.
Скромність, порядність, людяність – не завада творчості. Особливо коли ця творчість несе добро, а нині це й заряд, енергія для всіх, хто не знає де примінити свої зусилля. Пані Лариса якраз як приклад, що поки людина може, вона має бути корисним ближнім своїм, а також і суспільству.