І хоч їй вже під сімдесят, ніхто й ніколи не називав її Людмилою Іванівною. Ну ні у кого не повертався язик. Кликали Мількою усе життя, згодом тіткою, а тепер бабою. Але завжди Мількою. Ну, яка вона Людмила Іванівна? Де ви бачили Людмилу Іванівну, що регоче на весь магазин, порівнює сільського голову з індиком у дощ і може сама з себе так пожартувати, що люди зі сміху просто падають?
- Ой, Мілько, ти хоч би на старість споважніла, ну сміються усі з тебе, – зітхає сусідка
Ганна, її подруга ще з молодих літ.
– Ну і нехай, – кліпає світло-сірими вицвілими очима Мілька. – Поважність, то як стара шафа: стоїть, скрипить і всіх дратує.
І знову навколо вибух сміху.
Там, де Мілька, тихо не буває ніколи. У черзі до магазину – регіт. Їде з торбами на базар до райцентру, то автобус від сміху аж колишеться на вибоїнах. І покупці у неї найшвидше молоко, сир, сметану розбирають. Знають, що добра продукція, без обману і баба не «дорожиться» – гривню, дві скине. Та все із усмішкою, із жартами.
Особливо любить вона «піддражнити» нашу продавщицю Ольгу Григорівну. Ользі Григорівні, на хвилиночку, ледве за тридцятку повернуло, а має такий холодний погляд, як брикет морозива серед зими. Навіть сільський голова до неї на «ви», хоча по віку вона йому як донька. Пишається молодичка, що гарна собою, що заміжня, що депутат сільської ради, що при посаді, що разом із чоловіком нову хату добудовують. Може і має рацію жіночка, що життя вдалося. Але добрішою від того, що у неї у житті усе складається добре, якось не стає.
Нині епоха дефіциту товарів минула щасливо і безповоротно. Тепер спостерігається дефіцит у кишенях. Тож у нашому сільському магазинчику можна купити все, що й в місті, але ціни – «кусь-кусь». Мілька там тільки сіль, цукор і муку купує, бо ж на її пенсію не дуже розженешся. І кілька разів зловила продавщицю, що та не додає решти. Звернула їй увагу, а та – дрібних немає, я вам дві цукерки докладу, хай вам буде солодше життя. То відтоді Мілька і «солодить» Ользі життя, як тільки може.
– Ольго Григорівно, – починає Мілька тоненьким голоском, – а хліб сьогодні свіжий чи ще з минулого століття?
– Свіжий, – сухо відповідає та, не піднімаючи очей.
– Ой, слава Богу, бо я думала, що він тут як я – ветеран торгівлі. – А ковбаса?
- Ніби ви її брати будете, – злиться продавщиця.
- Та ні, не буду, бо поки заплачу гроші вона зіпсується від твого кислого погляду.
- Тітко, – червоніє Ольга Григорівна, – кажіть, що треба і не затримуйте чергу.
З досвіду вона знає: якщо не хочеш, щоб про тебе Мілька не сказала щось таке, що носитимуть по селі тижнями, то краще промовч.
Черга стримано хихоче.
- Мілько, не дражнись, – шепочуть їй у спину.
- Та я не зі злості, – відмахувалася вона. – Якби я не дражнилася, то наша Ольга
Григорівна узагалі розучилась б усміхатись.
Несолідна наша Мілька. Хтось відверто з неї кепкує.
– Ну як можна серйозно сприймати людину, яка сама з себе сміється? – бурчить водій Семен.
– А ти спробуй не сміятися, – відказує тітка Марія. – Вона сама весела і людей веселить.
І правда. Сміх у Мільки, як дзвіночок, якщо на неї не дивитися, ніколи не скажеш, що бабі під сімдесят.
Сміється, жартує Мілька, щоб люди не звертали уваги на її невеселе життя. Степан, її чоловік, п’є по-чорному. А як вип’є – «чухає» кулаки об жінку, ніби вона не дружина, а мішок із картоплею. І тоді дзвінкий сміх і жарти стихають. Тоді Мілька прожогом хапає куртку, бо не знає, коли її воїн вгамується й засне і вибігає з хати – або до сусідів, або понад річку, де на припоні пасеться їхня корова Зірка.
– Ну що, Зіронько, – тулиться жінка до її теплого боку. – Знову твій хазяїн показав, хто у домі господар.
Корова ремигає, пускає за вітром нитку слини і дивиться на Мільку своїм добрим оком.
– Мовчиш? Ну мовчи-мовчи, хоч ти не б’єшся, – гладить хазяйка тварину, і очі її починають блищати не від сміху.
Сидить вона так, поки в селі не стихнуть голоси. А завтра буде завтра і хтось скаже:
– О, Мілька йде. Зараз буде весело.
І ніхто й не здогадається, скільки тиші вона залишає за спиною.
Ліда ПОЛЬОВА