На цей матеріал мене спонукав допис мого колеги-журналіста Василя Закревського у газеті «7 днів». А ще корецький журналіст Ігор Радківський, який був серед тих, коли ми разом з Ярославом Євдокимовим, Борисом Дицяком, Андрієм Павловським садили липи у центрі Корця. На жаль, останніх трьох уже забрало Небо.
На кожному концерті артист із Кореччини наголошував, що він родом з України.
А оце їхав з відрядження з Корця і у Користі маршрутка призупинилась і спрацював журналістський інстинкт – сфотографувати хату, де свого часу пройшло дитинство Ярослава. Тут його виховували бабуся Ярина, дідусь Харитон і рідна тітка Галина, сестра матері. В селі пригадують, що дід був ковалем, тож навчав онука ковальської справи і навіть вокалу. Бо співав у церковному хорі, тож мав гарний голос. Ось так дід Харитон задав внуку Ярославу пророчий тон (даруйте за каламбур), співати гарно і соковито. Коваля з Ярослава не получилось.
Коли ми садили ті липи у Корці, то потім трохи присіли і в застілля. Як же не попросити народного співака не виконати свої неповторним голосом щось. Скажу чесно, що з того 2013-го уже не пригадую, що саме виконував Євдокимов, бо прислухався у його мелодійність. Але то були українські пісні. А ще раніше популярний співак брав участь у культурно-мистецькому святі «Чолом тобі, наш древній Корцю!». І хоч доля закинула його у Мінськ, де він отримав звання народного, а потім у Москву, де став заслуженим, наш земляк не забував про рідну Кореччину. Він неодноразово виступав у будинку культури в Корці. І це завжди був аншлаг. Адже виступав знаменитий земляк. Пригадує директор школи мистецтв Корецької міськради Валерій Васильчук:
– Ярослав Олександрович кілька разів виступав разом з нашими колективами. Якось його запросили на свято Івана Купала. Але погода була геть кепська, лило як з відра. Тож він перед виступом у будинку культури попросив, аби йому допомогли грою на інструментах, танцювальним оранжуванням. «Головне, – казав, – аби гармошка була». Я якраз грав на баяні. Підігравали й на гітарах. Крім своїх знаменитих «За Дунай Дунаєм», «Фантазером» він ще виконував більшість пісень українською. Запам’яталось «Гандзя люба, Гандзя мила». З ним довго не треба було тренуватись, швидко увійшли в його репертуар. Ми навіть мали їхати з нашим ансамблем «Ясени» у Москву виступати у 2013-му на запрошення Євдокимова.
Але у 2014-му московити розпочали війну проти України. Ярослав Євдокимов різко засудив дії російської влади. У 2017 році він виступив відкрито: «Я звинувачую у всьому Кремль. Я звинувачую у всьому Путіна… Це потворна країна, мені так соромно».
А перед тим у 2016 році Ярослав Євдокимов побував вчергове у Корці. На той час він уже придбав тут хатину.
– Ярослав Олександрович прийшов до будинку культури. Він мав з кимось зустрітись, хтось мав принести йому портрет Шевченка. У джинсах, в кросівках. А ще якраз записували Гімн України. Запропонували знаменитому земляку заспівати разом Гімн України, – знову пригадує Валерій Васильчук. – Даю йому свою вишиванку, ми з ним приблизно однакової статури. Він розпочав, квартет «Ясени» підхопив, а потім ще два хори – будинку культури та музичної школи. Чудове виконання, десь воно на Ютубі гуляє. З Ярославом Євдокимовим у нас були дружні стосунки. Він неодноразово знімав різні кліпи у Корці. А коли його запитали: чи не боїться він співати Гімн України, то відповів: «Я не боюсь політичних переслідувань. Якщо уже остаточно притиснуть, то повернусь в Україну. В мене в Корці хата є».
Звідки ж такий сміливий характер у співака?
Гени дались взнаки. Мама Ярослава Анастасія Очеретович зазнала політичних репресій уже за тиждень після одруження, потрапила до Рівненської в’язниці. Тут і народила вона сина. Подруга по нещастю Зіна годувала малого своїм молоком. Саму ж матір відправили в Норильськ на рудники. У чотиримісячному віці хлопчика забрали дідусь та бабуся. Як потім розкаже сам артист до 10-річного віку він думав, що бабуся Ярина і дідусь Харитон його батьки. Батько ж його Олександр Гнатович також був репресований. Його син ніколи так живого й не бачив.
Ярослав після закінчення школи навчався у місцевому профтехучилищі на тракториста.
– Пан Євдокимов бував у нас в гостях, уже як вдома, – каже колишній директор училища Микола Дмирієв. – Пригадують хлопцем він був дуже скромним, таким і залишився, хоча уже був знаменитим. До речі, його син також навчався у нашому училищі.
В армії хлопця з України помітили як виконавця пісень з чудовим голосом. Незабаром він уже опинився у Білорусі, де й розцвів його талант. Але він завжди наголошував, що родом з України. Його голос чули у багатьох країнах світу. Таким чином отримав звання народного. Та коли відчув репресії зі сторони режиму Лукашенка, виступив проти. Перебрався у Москву. Але виступи були у багатьох містах. Отримав звання заслуженого. Це було насамперед визнання народне. Його голос чули у багатьох країнах Європи. І всюди сприймали тепло і з захопленням. Маючи підірване здоров’я, все частіше приїжджав до рідного Корця. Він придбав тут хатину, яку обладнав як музей старожитностей. Тут все в українському стилі. Нині хатою-музеєм завідує родичка Ярослава Євдокимова – Галина Степанець.
– В останні роки свого життя Ярослав дуже хворів, йому зробили операцію. Та він мене просив, щоб про його недугу нікому не розказувала, – привідкрила таємницю пані Степанець. – Ми йому дуже вдячні, що залишив після себе не лише пісенну спадщину, але й українську хату зі старожитностями.
У серпні минулого року Ярослава Олександровича Євдокимова не стало. Народжений від українки і росіянина, прожив на чужині. В українському середовищі, навіть працюючи в нині ворожих країнах, він завжди мав українське серце, не продав душу за звання і блага, а прославив Україну, як ще її один неповторний талант.