Вовкодави – село Гощанської громади, якихось 6 кілометрів від центру Гощі. Перша згадка про цей населений пункут датується 1468 роком. Свого часу селом володіли князі Іван Кирдей-Мильський, Любомирський, Єловицький, Костянтин Немирич. У радянську добу тут був міцненький колгосп «Горинь». Після його розпаду у господарському дворі залишилось чимало будівель, де нині підприємці виготовляють ковбасу, шиють постільну білизну, виготовляють пам’ятники, фасують харчові продукти, сушать зерно. До честі воскодавців вони не розкидали колишні ферми, машинний і тракторний двори. Більшість підприємців тримають порядок біля своїх закладів.
Серед найвизначніших пам’яток у селі є церква Покрови Пресвятої Богородиці. Збудована вона ще у 18 столітті. Однак у 1883 році обновлена. Служба тут ведеться українською мовою.
Власне, поїхати у це село мене спонукало звернення воскодавців як до депутата парафіян цієї церкви з приводу передачі будиночка, збудованого колишнім місцевим колгоспом, а нині належить воскодавській громаді і використовувався як житло для священника. Однак юридично правильно не оформлений і наступна певна колізія, бо це майно не набуло юридичного права власності.
Сорокова – ювілейна
З місцевим сільським активістом Віктором Медуном прямуємо в укриття, де облаштувались в’язальниці сіток. Однак праворуч відкриті двері господарської будівлі місцевого клубу, де два майстри Олександр Савуляк та Олег Швороб виготовляли окопні свічки. Віктор Медун пояснює, що закупили польський парафін (він дешевший як український), люди зносять баночки від консерв. І таким чином нагріваючи парафін, заливають його в ті баночки разом з гнітом.
Чоловіки демонструють невеличку «буржуйку», де внизу у дверцятах якраз поміщається та окопна свічка і вже можна нагріти воду, якусь їжу і самим нагрітись. За день можна виготовляти сто таких окопних свічок.
А у підвалі уже кипіла робота по в’язанню сіток маскувальних, хоч і була субота. Швидко після вітання зав’язується розмова. Звісно, що спочатку мова йде про церковний будиночок. Далі про ще одну проблему – дорогу від села до повороту на трасу Київ-Чоп. Під час «великого будівництва» з половини дороги здерли асфальт, але з початком війни так і не завершили це будівництво. Дорога й далі руйнується, бо по ній їздять як легкові автомобілі, так і важкі вантажівки. Пояснюю, що уже було не одне звернення до обласної влади, до служби автомобільних доріг, яка несе відповідальність за неї. Але отримуємо відписки, мовляв, у воєнний час немає коштів.
Логічно, що далі продовжується мова про соціальну справедливість, якої немає у нас в країні. Бо закони так створені, що дають можновладцям отримувати височезні пенсії і непомірно високі зарплати. А в ту ж селищну раду важко знайти фахівців, бо низькі зарплати, отже, змушені підтягувати преміями. Пригадали як колишній голова господарства Володимир Мулярчук привіз новину, коли мав починати функціонувати Горбаківський водозабір, що мешканці Воскодав, Подолян і Мнишина не будуть платити за воду. А тепер, коли вже депресійна лійка руйнує їхні будинки а в колодязях немає вологи, то ще й змушують платити за воду. Торкнулись і великої політики, висловили сподівання що таки країнам-лідерам вдасться зупинити війну. А потім порадували своїм мистецтвом. Серед в’язальниць є місцева поетеса Олеся Жданюк, у якої уже готова нова збірка поезії. А того дня поетичними рядками змалювала ту важливу роботу, яку виконує вона і її подруги Галина Куришко, сестри Любов та Ольга Рудик, Любов Білощук, Ольга Вознюк, Галина Шаматіна, Катерина Супрунець, Софія Рудик та інші (на фото).
Так ось рядки Олесі Жданюк:
– Серед краси горинських берегів
Черпаємо наснагу та здоров’я.
Пульсує у свідомості курсив
Що хтось за це постійно платить кров’ю.
Сидіти осторонь не можемо ніяк,
Тому й плетемо маскувальні сітки.
Допомогти стараємось хоч так,
Бо там життями платять наші діти.
Вплітається любов у кожен стібок
Зі щирим маминим благословенням.
Щоб з Ангелами кожен крок
Був переможним і Небес велінням.
Сьогодні сорокова сітка в нас,
Це все для фронту, все для перемоги.
Не стоїмо ми осторонь у воєнний час,
До миру в нас мета усіх єдина.
Пані Олеся прочитала три свої нові поезії. Вони насичені патріотизмом, добром і любов’ю. Обов’язково використаємо їх у нашій «Веселці» з її дозволу. Та на цьому творча частина ще не завершилась. Жінки, коли плетуть сітки, ще й співають. Хто автор віршів і мелодії, не встиг запитати, бо був настільки розчулений і гордий за наших жінок. Більшість з них мої однолітки, народжені у Союзі, але їхня відданість Україні від того не менша. А може ще й більша, бо ми знаємо що таке жити у надуманому суспільстві, а що таке мати свою вільну, незалежну державу. Чого тільки варті ось ці рядки:
Україно, молюся за тебе,
Як за матір гріховно-святу.
За блакить твого вічного неба
І за ниву твою золоту.
На прощання нагадали, що можуть бути не тільки добрими, але й рішучими. Пригадали історію, як їхні односельці свого часу добрались аж до москви, аби відділити своє село від Малинівки, з якою були разом в одному колгоспі. За добу по збору коштів на РЕБ – вирішено, а за 2 дні зібрали кошти на акумуляторну станцію. Та й матеріал для сіток в основному також платять ті, хто її і плете. Здебільшого все це добро передають воїнам-землякам через волонтерів, через «Нову пошту». Вантажать цілі кузова продуктами харчування від населення і від місцевих підприємців, буржуйки і скоби від сімейства ковалів Марчуків (батько Максим і три ще зовсім юні сини Владислав, Богдан та Матвій), окопні свічки. До речі, того дня ковалі скували 200 скобів. Віктор Медун розповів ще одну цікаву історію, як відзначили у січні дні народження три воскодавці. Дев’ять друзів зібрали для них гроші в подарунок, а іменинники віддали їх на іменний дрон. На рахунку підприємця і сільського активіста Віктора Медуна також є іменні дрони під позивним «Медик» (так по вуличному називають його сімейство – «Медики»).
Залишаємо жінкам кілька екземплярів «Рідного краю». Трохи розповідаю як функціонує сьогодні наша газета. Зізнаються, що мало сьогодні хто передплачує газети, бо «Укрпошта» не доставляє їх до адресата. І це ще одне соціально-політичне питання, яке у нас в Україні не вирішується.
Без води а ні туди,
а ні сюди
Ще одна проблема, більш глобальна, депресійна лійка, яка утворилася в окрузі Горбаківського водозабору. Уже 40 років з нього викачують воду на обласний центр. Скільки там залишилось води, які є пустоти – ніхто толком не знає. На депутатські звернення, громадян лунали відповіді, мовляв, комерційна таємниця. Воскодавці звернулись до селищної ради та автора цих рядків, депутата Сергія Марчука з проханням роз’яснити як експлуатуються шлюзи-регулятори, які на погляд місцевого населення не виконують належним чином технологічні функції. Ми отримали відповідь від начальника Північного міжрайонного управління водного господарства Віктора Мельниченка. Вносимо ясність для читача, аби збагнути що це за установа. Раніше водне господарство і меліорація мало чітку вертикаль: обласне управління, районні, периферійні. Кожен знав свої функції і все функціонувало. Нині окремо є Регіональний офіс водних ресурсів у Рівненській області і окремо Північне міжрайонне управління водного господарства, яке знаходиться зараз у Зарічному. Донедавна ще було таке Південне, яке приєднали до Північного. Уявляєте Північне і Регіональний офіс підпорядковуються різним міністерствам. Де логіка? І як знайти «кінці в воду»? Отож, читаємо відповідь від пана Мельниченка: «Північне МУВЕ розглянувши депутатське звернення щодо підстав значного відведення води в річці Горинь шляхом опущення затворів шлюза-регулятора №3 в селі Вовкодави (за текстом, звідки у Зарічному знати, що є село Воскодави) повідомляє наступне:
1) Згідно правил експлуатації шлюза-регулятора на річці Горинь ПК 291+50 (с. Воскодави (уже виявляється дізнались) пункту 5 під час пропуску паводків необхідно опустити клапанні затвори в нішу для вільного протікання води. Всі роботи по опусканню затворів погоджується з Рівненським рибоохоронним патрулем.
Тепер робимо відступ від тексту і телефонуємо в. о. керівника вищеназваного Товариства пану О. В. Новаку. Він по телефону пояснює, що їх лише ставлять до відома. Ось вам і вертикаль управління. Дотелефонувавшись, аби з’ясувати «чи ставлять, а чи погоджують» до пана Мельниченка нам не вдалось (поза зоною).
Та продовжимо читати решту пунктів відповіді:
2) Північне (до реорганізації Південне) МУВГ є бюджетною, неприбутковою організацією та у зв’язку з недостатнім фінансуванням з боку держави капітальний та поточний ремонти підйомного механізму (редуктора) четвертого затвору не проводився. На шлюзі-регуляторі закріплений працівник, який моніторить рівень води в річці, проводить догляд та здійснює ремонтні роботи для коректного функціонування споруди. Всі заміри води фіксуються у відповідному журналі.
3) Довгострокові прогнози та пропозиції щодо основних напрямків розвитку гідротехнічної меліорації у зоні впливу водозабору міста Рівне не розроблялось».
Гадаю можна коментувати, можна не коментувати. Справді, водні господарства поставлені у такі умови, що зробити якийсь ремонт, то треба, мабуть, пройти не один чиновницький кабінет невідомо якого штибу.
З моїм гідом Віктором Медуном їдемо дивитися «коректне функціонування споруди». Справді, четвертий затвор замулено. Три решта трохи піднято, невідомо на яку висоту. Пан Віктор пояснює, що після дощів важко уявити якою мілкою є нині Горинь. І як важливо піднімати рівень води, щоб хоч трохи волога попадала у заплави, де нереститься риба і зволожувати береги.
Ми пройшлися по пустельній території торф’яника і чорнозему 90-гектарної площі. Лише де-не-де зачепилися за землю якісь кущі. Вдалині видніються насадження осики та верби. Ступаємо на землю, де один фермер вирішив посіяти траву, бо має худобу, яку треба годувати. Лише на 5-й рік трава місцями вхопилася за грунт.
Віктор пояснює волога тримається, якщо регулярно перепадають дощі десь сантиметрів 40. Внизу суцільний порох. Всі меліоративні канали позаростали, позамулювались. Гнітюче враження від прірв на землі, куди страшно ставати, бо можна провалитись (на фото). І хто ж буде нести відповідальність, що виведено з ладу більше 90 гектарів українського чорнозему. Тому воскодавці очікують чи будуть нарешті виділені кошти на дослідницькі роботи, аби дізнатись скільки ще є води, а чи там уже безводдя.
Зустріч на Стрітення
В неділю на Стрітення відбулася зустріч Гощанського селищного голови Миколи Панчука з воскодавцями. З перших уст керівника громади дізналися про нагальні проблеми, які турбують місцеве населення. Насамперед обговорювались питання можливості передачі житлового будинку, де раніше мешкав священник, у власність релігійної громади. Для подальшого вирішення цього питання створено робочу групу з представників села, куди увійшов і староста церкви, щоб спільно напрацювати законодавчий механізм дій.
В розмові з громадою знову порушено питання будівництва регіональної дороги Р-77 Рівне-Тучин-Гоща, де уже майже 3 роки через незавершене будівництво вибоїни створюють незручності в русі та аварійні ситуації.
– Ми неодноразово звертались у служби, які несуть відповідальність за цю дорогу, – сказав Микола Панчук. – На жаль, позитивної відповіді не отримали. Будемо добиватися, аби якось вирішити це питання.
Йшла також мова про екологічне лихо у Воскодавах – депресійну лійку і про те, які заходи вживаються.
«Доброзичливці» пустили чутки, що в селі уже приватизовані клуб та приміщення сільради колишньої. А це власність громади. Тож очільник селради запропонував разом подумати про відкриття на їх базі нових закладів, які будуть корисними для громади.
Зустріч на Стрітення пройшла у діловій та взаємоввічливій обстановці.