Один із корифеїв сільськогосподарського виробництва

Звісно, що нині критику­вати минувшину всяк мастак. І зрозуміло, що тоталітарна система породила багато не­гативу. Однак і при ній жило чимало людей, які своїм ор­ганізаторським талантом, розумом були будівничими, господарями, просто людя­ними і це мало свою ціну. На жаль, нині ми не можемо похвалитися розквітом сіл, вирішенням соціальних пи­тань, будівництвом сучасної інфраструктури тощо. Але наші діди і батьки, як могли, це робили. І були у них свої лідери, господарники, які за­лишили після себе якраз таку інфраструктуру і добрі спогади. Один з них Іван Ми­колайович Грицак. 22 лис­топада йому виповнюється 75 літ від дня народження. І майже 20 років з цього віку працював керівником двох колгоспів і нині йому не со­ромно дивитися у вічі тим, з ким розвивав села і вирощу­вав високі врожаї. Іван наро­дився у простій селянській родині. Після закінчення школи спробував вступити у педінститут, але не вдалося. Тоді була висока конкуренція серед бажаючих стати педа­гогом. Пішов працювати у Горбаківський колгосп, де на консервному заводі збивав ящики. І вже тоді йому спо­добалось сільське господар­ство. Тому наступна спроба вступити у вищий навчаль­ний заклад була вдалою. Він обрав Житомирський сіль­ськогосподарський інститут.

Після його закінчення юнака спрямували у Воско­дави, працювати агрономом. Йшов 1972 рік. І він проявив себе так, як фахівець, що його взяли у резерв на голо­ву колгоспу. І у 1974-му Іван Грицак уже очолив місцевий колгосп «Горинь». Особливо врожайними тут були цукро­ві буряки. І у 1976 році І. М. Грицака нагороджують орде­ном «Знак Пошани».

Та вже згодом у райкомі вирішили, що «Горинь» за­надто мале господарство і у 1979-му Івана Миколайо­вича переводять у Курозва­ни. Масштаби тут були зна­чно більші. Лише орної землі – більше двох тисяч гектарів. З них 700 гектарів засівали пшеницею. Але не забува­ли й про плантації цукристих, що давало можливість про­водити якісну сівозміну. А при тому, що у господарстві ще й інтенсивно та екстенсивно розвивалось тваринництво, то землі отримували достат­ньо органіки. У хлівах та ко­шарах вирощували 6 тисяч голів свиней, 750 голів ВРХ, 1 тисяча – овець. Розвивалось і рослинництво. Таке розмаїт­тя сировини дало можливість отримувати непогані заробіт­ки. Навіть у бурячних 5 лан­ках жінки трималися роботи, бо на той час отримували не­погані гроші. У всякому разі проблем з кадрами не було. Іван Миколайович зафіксував свою річну зарплату у 1979 році і у 1992-му. Отож, у по­рівняні з цих років він отримав зарплату у три рази вищу, бо так зростало валове вироб­ництво. А передові механіза­тори та доярки мали ще вищі зарплати, ніж голова.

А це означало, що колгосп­ний рахунок також зростав. І це дало можливість будувати школу, будинок культури, ав­тотракторний парк, дитсадок, ставок між Дулібами, Бочани­цею і Курозванами, адмінп­риміщення, асфальтувати дороги. Звісно, що не все за колгоспний рахунок. Але ве­лику роль відігравали зв’язки Івана Миколайовича.

Працював у курозванів­сько-дулібському господар­стві І. М. Грицак до середини 1993 року. Потім ще очолював аграрну асоціацію «Гоща», яка займалася доставкою пального у господарства. Бо воно у тих роках було дуже дефіцитним. Тож знайшов вихід на закордонні фірми. Знову спрацьовували його зв’язки.

Нині Іван Миколайович Грицак мешкає у селі Мни­шин, що у Бабинській гро­маді з дружиною Ольгою Ан­тонівною. Мають дочку (на жаль, ще одна померла), четверо внуків внуків і троє правнуків. І це радість не­ймовірна, бо життя прожите і для людей, і завдяки любо­ві ближніх.