Давно знаю Володимира Кречка – батька Ярослава. Володимир Миколайович – управлінець. Тривалий час очолював Зарічненський центр зайнятості. Нині – пенсіонер, але активний, бо ще пече хліб і професор у садівництві. Якось я побачив сюжет Ярослава Кречка на телебаченні і запитав Володимира Миколайовича чи це не його син. Він відповів ствердно. І ось бачу телевізійні сюжети з місця бойових дій. Це ризикована журналістика, яка пише історію війни з самого пекла, місця подій. Та дізнаюсь, що Ярослав повернувся з фронту і зараз у столиці, тож є нагода взяти інтерв’ю.
- Зараз я працюю на «Радіо «Свобода». Є такий проект «Донбас – реалії», то я журналіст і ведучий його.
- З ким ви працюєте разом під час поїздок?
- Є у нас стабільна команда під час відрядження. Я вже працюю 7 років. Здебільшого я їжджу з оператором Євгеном Головіним та водієм Ігорем Козіком. Іноді є винятки, але зазвичай у нас така команда.
- Кожна поїздка – це ризик. Як ви долаєте страх, які є у вас засоби безпеки?
– Щодо засобів безпеки – це стандартно: бро- нежилет, каска, аптечка, турникети і все необхідне для надання першої медичної допомоги. А про страх? То всі бояться. Я не думаю, що є люди, які не бояться, бо це невідомість, це небезпека. Ти просто робиш свою роботу. Військовим набагато складніше у цьому плані. Зазвичай, вони працюють у більш небезпечних місцях, приймають ризиковані рішення. Треба опанувати цей страх, намагатися мати холодний розум. Ми проходили курси домедичної допомоги, навчали нас як діяти в тій чи іншій ситуації при обстрілах тощо. Ми маємо своє завдання і важливо його виконати.
- Коли ви їдете – вас уже у військових частинах чекають? Вас хтось супроводжує?
- Робота побудована таким чином, що у кожній бригаді чи батальйоні є пресофіцер чи прес- служба, певна команда людей, яка відповідає за взаємодію з медіа. Ми домовляємось з ними, обговорюємо що ми хочемо знімати, яка тема майбутнього матеріалу. Іноді буває так, що при зміні ситуації на лінії зіткнення доводиться скасовувати зйомки або регулювати. Пресофіцери є сполучною ланкою між цивільними журналістами і військовими на позиціях в районі ведення бойових дій. Кожна ситуація відрізняється, бо ідемо ми до різних підрозділів: чи піхотинців, чи операторів БПЛа, чи артилеристів. Відстань від лінії зіткнення може бути різною, бо коли працюєш з артилеристами, то це може бути 7 кіломтрів, а коли працюєш з оператор БПЛа 1-3 кілометри. А з піхотинцями, то дуже складно працювати, бо є у ворога БПЛа, ти можеш бути ціллю.
- Чи рахували ви уже скільки разів їздили на позиції?
- Насправді дуже важко порахувати, бо я уже їжджу з 2014 року на Донбас. Перше відрядження було у травні 2014 року, коли тільки-тільки все починалось. То були бої за Донецький аеропорт. Далі Дебальцево, Краматорськ. Якщо сумарно порахувати, то років 2 я працював у Донбасі, і це точно. У 2016-2017 роках було певне затишшя, то порушували теми цивільні. Дороги на Донбасі я, мабуть, краще знаю, ніж на Зарічненщині.
— Ви здебільшого робите репортажі?
— Як правило, ми робимо відеокон- тент у ютубі «Донбас – реалії». Також виходимо на «Експресі» і «24 каналі». Першочергове завдання – це інформування. Але є і аналітична частина. Аналітика може бути і у студії з експертами, де йде розмова, починаючи від виробництва зброї до політичних поглядів на військову тематику. Але у відрядженні – це здебільшого репортажі. Зазвичай, це два тижні у відрядженні, під час яких набираємо матеріал. А в Києві уже допрацьовуємо і можемо доповнити аналітичною частиною. Ця відео програма трансформується на сайти «Радіо «Свобода».
— На яких напрямках ви побували останнім часом?
— Якщо брати з 2022-го року, то найчастіше ми бували на Покров- ському напрямку. Жили в самому Покровську, звідки їздили на зйомки до лінії зіткнення. Однак, враховуючи безпекову ситуацію, доводиться змінювати дислокацію. Але з По- кровська ми їздили і на Харківський напрямок, в Куп’янськ, Часів Яр, То- рецьк, Авдіївку.
— Чи бувало так, що зустрічали земляків?
— Так, зустрічав. Безпосередньо з Зарічного – ні, але з Вараського району, Рівненщини так. Такі зустрічі – це особливі почуття, бо родом з Рівненщини, а зустрічаємось в екстремальній ситуації у степах Донбасу. Там, в окопах – всі близькі і рідні.
— В кого з відомих людей ви брали інтерв’ю, коментар?
— Треба згадувати. Нещодавно брав коментар у Сергія Голубцова – авіатора. Свого часу і у міністра оборони Степана Полторака. Моя робота зосереджена здебільшого на репортажах, аналітиці, тож не спрямована на жанр інтерв’ю. Хоча свого часу, коли працював у штабі Володимира Зеленського, то брав і у нього інтерв’ю як майбутнього президента. А так спілкуюсь з командирами бригад, батальонів тощо.
- А чи доводилось вам брати інтерв’ю у російських військовополонених?
- Так, і у російських військовополонених, і вагнерів- ців, і колишніх зе- ків, яких залучили до ведення війни. Перший раз я брав інтерв’ю у російських військовослужбовців весною 2023-го і нещодавно. Зараз вони не такі впевнені. Але пов’язує їх те, що вони виправдовуються, мовляв, це був для них перший бій, вони не знали куди йдуть. Нікого не вбивали, ніде не стріляли, ось так сталося. Один з них навіть розповідав, що у нього був такий план підписати контракт, а потім здатися в полон.
Не знаю наскільки можна вірити цим балачкам, але вони намагаються замилити очі і говорити те, що ми хотіли би почути. Ті, що потрапляють у полон – це часто люди з так званого соціального дна, які є або наркоманами, або боржниками, або щось схоже.
— Займаючись аналітикою, дозволю вас запитати: як ви оцінюєте нині ситуацію на фронті?
- Ситуація складна. Спілкуючись з нашими військовими, чую що є просування ворога на певних напрямках. Тактика штурмування малими диверсійними групами дає свій результат, використовуючи свою перевагу у чисельності. Їх складніше виявити, бо рухаються вони у різних місцях. Якщо їх виявили, знищили, то йде наступна група, наступна, не шкодуючи живої сили. І це виснажує українську оборону, відбувається просування на 100-200 метрів і з цим складно справлятися. Але якщо глобально подивитися, то на лінії фронту на тисячі кілометрів, є й наші успіхи. Зокрема, аж ніяк не входило у плани путіна те, що ми прорвемося у курську область. Якщо глобально, то ситуація не є загрозливою для української оборони.
- Як на мене, то війна прийняла дещо інший стан. Тобто, бойові дії вже проходять не лише на нашій території, але й на території ворога. Це не лише курська операція, але й літають на ворожій території дрони, ракети. Все, що літає і їх зачіпає. І так конктерно наносять шкоду.
- З вами абсолютно погоджуюсь. Коли війна йшла на нашій території, то громадяни росії жили наче нічого не відбувається. Складно розраховувати на якесь невдоволення росіян. Але коли росіяни відчують на своїй території, що таке справжня війна, то хтось з них задумається і змушувати керівництво своє задуматися чи варто воювати далі.
- Чи можливі якісь протести в росії?
- Не знаю наскільки можливі протести, бо там тоталітарна влада, однак настрої невдоволення будуть. І населення ставитиме собі запитання: чи варто вести війну далі і це запитання звучатиме і для влади. І чи вигідно цій владі з точки зору майбутнього збереження своє влади продовжувати війну.
- Трохи розкажіть про себе. Наскільки я знаю, ваша дружина також журналістка. Яке у вас сімейство?
- Так, дружина журналістка. Вона була ведучою СТБ, програма «Вікна». Але зараз вона у декреті. Разом з Ольгою ми виховуємо донечку Софійку, якій 3 роки. Сім’я – це те, що тримає у тонусі, не дає психологічно розслабитися. Бо те, що ти бачиш на війні психологічно виснажує. Це горе людей, загибель військових, спалені міста і села. Якщо постійно про це думати, то можна втратити спокій. І коли повертаюсь з відрядження, то найкращі моменти зустрічі з донькою, з дружиною.
- Чи буваєте у Зарічному?
- Час від часу приїжджаю. І тоді батьківський сад – це релакс, батькова наука, як доглядати, обрізати. Іноді вдається навіть на рибалку з’їздити на Прип’ять. І це також надихає.
- Спасибі. Бажаю вам нових яскравих сюжетів. І Ангельської опіки.
Дякую.